Happy 2010!

Як дивно спускатися в парку і відчувати, шось неймовірне.. Спускатися в парку - не в Карпатах з гори - без лиж і палиць, хоча здається, шо лиж і не треба, коли то тут, то там сковзуєш по натоптаному перехожими і відшліфованого дітлахами льоді.. Спускатися в парку - тому самому, яким піднімався і спускався сотні, тисячі разів.. Спускатися і відчувати, шо цей спуск перетворюється на неймовірну найсолодшу мить! І ти, наче спраглий в пустелі, впиваєшся нею, жадібно ковтаючи кожну хвилину, кожну секунду.. Від сп'яніння вмить виростають крила і ти птахом здіймаєшся над містом! Летиш над всесвітом, груди наповнює тепло і піднесення.. Все навколо починає сяяти, посміхатися, радіти. Звичайнісінький парк перетворюється на казку!.. Дарма, шо вона така коротка..

А все тому, шо дехто поруч!.. Байдуже, шо ви йдете попід руку лише через те, шо слизько. Ти радієш як дитина...

Теплий спогад. А надворі холодно і майже новий рік. Свято Нового року - це найперше час на огляд минулого і осмислення майбутнього - планів і пріоритетів на наступний рік. Не буду цього робити тут, лише скажу, шо багато різного було в старому році.. Відчуваю, шо підріс :). Дякую всім і особливо тим, з ким ми йшли пліч-о-пліч, тим, хто підтримував коли було тєжко.

Щасливого 2010-го! О-го-го-гоу!.. :)

Ще-щедрівки

Викладаю ще дві гуцульські щедрівки (хоча, це - мабуть, вже колядки). Дяка Василю Коржуку за те, шо наспівав, а Ірині Швайківській, за те шо записала.


Ой встаньмо, браття, тай пидведімси



Приспів (повторювати після кожного рядка):
Радуйси,
Радуйси, земле, син народивси.

Ой встаньмо, браття, тай пидведімси.
Господу Богу ми помолімси.
Господу Богу та й цему дому.
Ой цему дому, господареви.
Господареви й господаречці.
Господаречці, та й їх діточкам.


Ой рано-рано роса й упала



Приспів (повторювати після кожного рядка):
В неділю,
В неділю рано зелене вино.

Ой рано-рано роса й упала.
Пречиста Діва містом ходила.
Містом ходила, нічліг просила.
Невірні жиди й нічліг не дали,
Пречисту Діву з міста прогнали.
Ой гнали-гнали й в чистеє поле.
- Ой Боже, Боже, ніжки м'я болять,
Ніжки м'я болять, мороз стинає,
Я повертаю в вівчарську стаю.
Вівчарська стая славною стала.
Славною стала, Христа нам дала.
А в жолобочку - сіна зв'язочку.
А на тім сіні - Христос, син Божий.

Бджола і Голуб

Потрапив мені до рук кілька гуцульських щедрівок і віншування, записаних від Василя Коржука з Верховини (актора театру Заньковецької ). Одну щедрівку найбардз вподобав, викладаю.



Летіла бджола в поле за медом,
З великим вітром в'на полетіла.
Як полетіла на воду сіла.
На воду сіла, крильця змочила.

Крильця змочила та й потопає,
Бідна ритунку, плаче ридає,
Ніхто на поміч не прибуває.
Верх неї сидів голуб у дубі.

Ніхто не знає - серце в голубі?
А в тім голубі є щире серце,
Бо вратував він бджолу від смерти.
Побачив голуб в бджолі тривогу,

Урвав лист з дуба, кинув на воду.
Бджола си листа сильно злапала.
Сильно злапала, вгору злетіла.
Вгору злетіла, крильми стріпала.

Голуб сі втішив з того учинку,
У поле злетів до відпочинку.
Ой летів, летів, на дуба осів.
Тогди го стрілец з далека зочів.

Ой зочів, зочів, з дороги скочив,
Та й вивів корок просто на мушку.
Та сама бждола втєла за ручку.
Ой стілец стрілив, голуба не вбив,

А голуб живий у поле злинув.
Ой линув, линув, сів на ялину.
- Ніхто не знає, чо я не згинув,
Лиш тота бджола, шо лист їй кинув.

Зима, Карпати, Лижі!

Лижі мене приваблювали з дитинства. Цікавість до них мені привила мама. В суворі зими, коли все замітало і поодинокі автівки повзли як черепахи, ковзаючи по засніженій дорозі, а автобуса, які тоді і так зрідка курсували, горді було дочекатися, мама добиралася на лижах на роботу.

В нас було кілька пар лиж. Пам'ятаю довжелезні бігові дерев'яні лижі, з надщербленим розшарованим кінчиком, і з кріпленням яке годі було зафіксувати і яке нагадувало кінську упряж. З'їхати сто метрів від своєї хати до сусідської - яке то щастя було! Хоча і з'їхати не завжди вдавалося. А ше на початку, постійно гепався, хоч як не намагався дотриматися маминих інструкцій. Одного разу їй то набридло, вона натерла мене снігом і пішла додому. Мабуть, з того моменту я і навчився їздити на лижах...

Два роки тому я з другом Денисом з'їздили в Славське, де я (і Денис теж) вперше став на гірські лижі. Повноцінним катанням то назвати важко - ми коливалися в підніжжя гори, але цього було достатньо, шоб набрати мінімальних навиків.

А от цього року все було набагато серйозніше. Після підбору чобіт, лиж і палиць, шестеро лижників помчали у проворному УАЗіку на вершину гори. Перші два рази були дидактично-експедиційні - дехто взагалі вперше стояв на лижах, дехто вперше спускався з цієї гори, тому з'їжджали акуратно, не поспішаючи. А потім народ розігрівся і... Є-е-е-х-у!

Мені сподобалося! Зимові карпатські краєвиди + чисте гірське повітря + лижний спорт = якісний відпочинок.

Системний аналіз

На цей раз система особливо неприємно здивувала.. Мова про вступ в аспірантуру.. Коли мені сказали, шо Вітька не беруть, мені мову відняло - і не тому, шо він мій друг, а тому шо він реально крутий. Кожен, хто знає, хто такий Mace, погодиться зі мною. В алгоритмічному програмуванні, а то і в програмуванні взагалі, йому нема рівних в Політесі - на то є купа фактичних підтверджень, яко результатів змагань і олімпіад. Крім цього Mace показав себе, як здібний викладач - неодноразово проводив олімпіадний гурток - і як здібний науковець, про шо свідчить високий рівень наукової новизни дипломної роботи. Про позитивні особисті якості я взагалі мовчу.. Отож, кому, як не таким людям дорога в аспірантуру! Але не тут-то-було..

Виявляється, шо основним і вирішальним предметом для аспіранта технічних наук є.. філософія! Логічно, правда? А потім дивуєшся, звідки на кафедрі нездари беруться..

На жаль.. Кафедра втрачає світлу голову з дуже високим потенціалом, яка б можна багато дати науці.. А, може, системі і не потрібні світлі, мудрі голови. Системі потрібні сірі шестірні, які будуть підтримувати механізм системи, а шестірням не треба думати - їм покажуть, як крутитися, вони і будуть так крутитися все життя..

Жаль, шо нема в Політесі опозиційної газети, яка б писала не тільки про "всьо харашо, прєкрасная Мальвіна", а й показувала реально існуючі проблеми. А там було б шо написати: про те, як викладають деякі предмети; як відрядження видають і потім виплачують; про авдиторії-"посторі світлі зали", в які страшно зайти, не то шо там сидіти і вчитися; про новітні технічні засоби 30-річної давності; про деякі гуртожитки - попробував би там який професор пожити тижня з два; і про.. про.. про....

Не сперечаюся, Політехніці є чим хорошим похвалитися, але і мовчати про все погане теж не варто.

"Time to Say Goodbye"

Скінчилася друга частина фільму-короткометражки.. І знову - через старий серіал.. Драматична кінцівка, така ж несподівана, як і в першій частині.. Нappy end'ом? Ну, цього разу main hero не надто був ощасливлений фіналом..

На коді був білий танець....

Зима!

Із теплої затишної барлоги - купи гусячого пуху і пір'я в білому полотняному мішку - виглядав червоний ніс, який періодично пускав в атмосферу порції гарячого повітря. "Вставай! Ранок вже давно минув!" Об'єкт під периною повернувся на спину, вдихнув на повні груди і смачно позіхнув. Свідомість увімкнулася і в голові закрутилася нав'язлива думка про те, шо тре вставати. Об'єкт зробив сумлінну спробу покинути барлогу, але як тільки зимне (здавалося, льодяне!) повітря торкнулося розігрітого тіла, занавіса-перина різко опустилася вниз.. Нав'язлива думка (незважаючи на значний опозиційний рух) посилювала свій вплив і об'єкт почав операцію "Підйом". Тіло зайняло атакуючу позицію, в розвідку пішла рука. Правиця висунулася з-під перини, вхопила футболку, яка лежала на кріслі, і повернулася разом з полоненим у тепле володіння. Схоплений не пручався, але випромінював чужорідний холод.. Через хвилину футболка нагрілася і наповзла на сонне тіло. Тіло знову розслабилося і почало дрімати, але нав'язлива думка прогнала сон і вже за хвилю об'єкт стояв серед кімнати, тепло одягнений, і розминав кінцівки...

Надворі побіліло. Морозець. Закутані перехожі топчуть засніжені вулиці. Зима міцно взяла місто в свої руки. Це не той гарячкуватий порив, коли вона зненацька навалилася купою снігу і заметіллю, а через тиждень знову уступила місце осені.. Зараз вона спокійна, врівноважена і самовпевнена - настав її час і вже ніц не загрожує її правлінню. Легкі поодинокі сніжинки поважно кружляють в зимовому танці.. Повіяло колядою і святами, засніженими Карпатами, лижами, катанням на ковзанах, прогулянками зимовим лісом і забавами в сніжки.....

Vivu Theatrum!

28-29 листопада в Києві відбувся Перший міжнародний фестиваль-конкурс аматорських театрів "Vivus Fabula". В фестивалі взяли участь 16 колективів з України, Білорусії та Росії. Серед них - три львівські театри, в тому числі і театр-студія "Хочу".

В перший день відбувся перегляд всіх колективів, у кожного було до 20 хвилин часу. Формат вистав фестивалю - довільний. До речі, про 20-хвилинний ліміт: мабуть, для оцінки майстерності цього часу достатньо, а от для глядача - замало - тільки починаєш відчувати смак вистави, як вона закінчується і на сцену виходить наступний колектив..

Різні постановки були - цікаві і нудні, банальні і закручені.. Шо особливо вразило і сподобалося - виступ театру світла і тіні "Див". Я відкрив для себе цей театр (як то не дивно, бо театр - зі Львова, і йому - 27 років!) Дійство, яке вони вчудили на сцені заворожило глядачів - оригінальністю, своєрідністю, абстракцією, створеною грою світла, тіні і музики.. Їхній виступ приніс масу задоволення!

Перший фестивальний день закінчився фуршетом, після якого учасників вивезли на відпочинкову базу в Конче-Заспі, де на кінець почалася основна частина фестивалю - "капусник"!.. Театр "Хочу" теж взяв активну участь у святкуванні, а дві гітари, бубен і "гречка" створили саме ту атмосферу, яка дозволила "відкапуститися" на повну......

Другий день почався з сніданку. Ті, кого особливо "покапустило" відсипався в ліжечку, а решта народу поперлися на тренінг. А це була найцікавіша (інтелектуально і фізично) частина фесту! Тренінг проводив володар гранд-прі фестивалю - білоруський театр та театр-організатор фесту. Білоруси показали купу вправ на пластику, дихання, взаємодію з партнером... Було дуже цікаво і корисно.

Отака вона, "Vivus Fabula"...

Щасливого перегляду!

Як дивно, часом наївно, часом безглуздо, а іноді навіть корисно усвідомлювати, шо твоє життя - то кіно.. Кольорове, чорно-біле, мультиплікаційне, фантастичне, реалістичне, романтичне, драматичне, пригодницьке.. Різне! Купа серій, сотні персонажів, закручені сюжети, переплетені лінії.. І як часом цікаво подивитися на то всьо збоку - посміятися, поплакати та й просто поспостерігати...

Люблю хороше якісне кіно.. От буквально щойно закінчився один невеличкий фільм.. Гарний сюжет, чудові актори.. Закінчився зовсім несподівано, з несподіваним happy end'ом.. Хоча main hero і залишився самотнім в кінці.. :)

Кінець - це завжди початок.. Ця короткометражка стала початком нового (чи то пак старого-нового) серіалу.. Але в ньому головну роль гратиме зовсім інший актор...

Мотор!

В театрі наша режисер часто повторює, що кожну виставу треба грати так, ніби в останній раз.. Що це означає? Активно, з повною віддачею! Включити думку, включити емоції, чути, бачити, відчувати один одного, відчувати ситуацію.... Бути цілим з головою в виставі!

А як би ми прожили день, ніби востаннє?.. Куди пішли? Шо зробили? Шо б сталося зі згаяним часом, відкладеними справами, перенесеними зустрічами, несказаними словами і неступленими півкроками..

Хм.. Але ж кожен день, годину, хвилину ми таки живемо востаннє.. Жодна мить не повториться знову і не буде можливості прожити її якось по-іншому..

Востаннє.. Але чи "ніби востаннє"?..

Теорія недуальності

Те, що один називає любов'ю, - завдяки чому відчуває, що його люблять і поважають, - іншому може здатися лише доказом відсутності почуттів. Тому, якщо в дружбі з'являються образи (що часто нерозумно приховують), то, очевидно, є психічна невідповідність, про яку треба думати заздалегідь. Коли партнери повністю підходять один одному, вони не можуть образити необережним словом чи жестом, тому що бачать мотиви кожного вчинку, слова і настрою. Це і є той червоний колір, яким природа наділила людину, щоб та змогла вибрати собі партнера, який їй підходить. Людина ж часто цих сигналів не хоче бачити, ховає свої справжні реакції, думає, що в майбутньому щось зміниться. Але не може змінитися те, що випливає з психічної структури, сформованої в дитинстві. (Аушра Аугустинавічюте "Про дуальну природу людини")

А если мне лень?..

Чому так важко досягти цілей, яких сам собі ставиш? Тому шо лінь, роздрібленість, довше-б-поспати, хочу-погуляти, ше-є-час і тут-таке-цікаве стоять на заваді. Як з тим боротися? Забезпечити два пункти:

1. Мотивація. Нас постійно мотивують - батьки, викладачі, керівники... Без мотивації нема жодного діла. Джерелом мотивації є результат. Коли нас мотивують, нам вимальовують цей результат і ставлять його за ціль. Бачення результату дає енергію діяти (ентузіазм і бажання). Для самомотивації треба самому "малювати" і "бачити" поставлені цілі..

2. Відповідальність. Підтримує діяльність, коли просідає мотивація. Мотивацію послаблюють проблеми, які постають перед людиною в процесі роботи і затьмарюють "намальовану" ціль. Відповідальність допомагає продовжувати роботу і відновити мотивацію. Відповідальність перед самим собою - чи не найвища вольова якість людини. Треба розвивати.

Де ти?

Серед сотень облич я шукаю єдине
І у зірок питаю ім'я тої людини,
Яка розділить зі мною і радість і біду,
За якою, якщо треба - на край світу піду!
Яка стане мені коханою і другом,
І ми будем єдиним тілом і духом!..

Ти з'явилась як грім серед ясного неба,
Я повірив, що це - ти, я повірив у тебе -
Твоя посмішка засяла, мов квіти навесні,
Проломила кригу, розтопила сніг..
І я відчув - ми з тобою - на одній хвилі,
Але зараз між нами - люди і милі...

Ти живеш в своєму світі, тримаєш дистанцію,
Копаєшся в роботі, захоплюєшся танцями.
Телефон поламаний, зникаєш в мережі -
Тебе ж так хочу бачити! Розірвати б межі -
Торкнутись твоїх рук, обійняти стан...
Але де ти? - немає, і знову я - сам.

Just a Dream

Останнім часом не перестаю дивуватися впливу повного місяця (ото він зараз такий є) на свій організм. Минулої ночі довго не міг заснути, хоч і вставати мав зрання.. А вчора, після фізично натрудженого дня, короткого вечора в інтернеті, і ше того, шо не міг до декого додзвонитися (чим був бардзо засмучений) пішов я спати.. Та не встиг задрімати, як почав мені снитися приспів одної попсовенької пісеньки. Сон був ще настільки непевним, а факт звучання пісні так розвеселив, шо мені вистачило сили простягнути руку до телефона і записати той фрагментик:

Ти так далеко.. А я чекаю, чекаю тебе..
Ти так далеко.. Надію маю, шо ти прийдеш..
Ти так далеко.. О-о-о-о, тебе нема..
Ти так далеко.. Усе дарма!

Релакс

Музика листопаду.. Її важко почути вухами цивілізації, забитими гулом денного міста.. І тільки вночі, коли все затихає..... Так... тік.. тук.... Під диригування вітру клени і ясени скидають своє вбрання.. Листочки вимальовують хаотичні спіральки і плавно опускаються на землю, встеляючи стежку м'яким осіннім ковром, який зранку без зайвої думки підмете заклопотаний двірник...

Тук.. тік.. так... Музика спокою і релаксу....

Карантин і нічний Львів

І знову нічний Львів. Ніч - ідеальний час для прогулянки, враховуючи пораду "уникати великі скупчення людей".. Вночі їх неможливо не уникнути, бо взагалі нікого нема.. Хоча то було тільки перше враження, чи-то-пак самонавіяна ілюзія: одинокий місяць звисає над безлюдними вулицями кам'яного міста.... Потім та ілюзія плавно розвіялася - почали з'явилися закохані парочки, невеликі тусовки, п'яні гуляки і просто поодинокі перехожі.. На кінець їх стало так багато, шо я аж здивувався, чо їм не спиться в такий пізній час..

Площа Ринок видалася як-ніколи чисто прибраною.. Вуличні бари кудись зникли і площа стала в кілька разів більшою!.. Риштування з центральних будинків теж позабирали.. Таке враження, ніби все підготовлено чи-то до важливого візиту, чи до яких історичних відеозйомок..

Мимо пролітали ліхтарі, будівлі, дерева, скульптури і пам'ятники.. Осінній холод не давав зупинятися і прогулянка перетворилася на пробіжку.. А потім стало бардзо зимно в пальці - додомцю!...

Дехто

Отак-от іноді буває: ніби і все нормально, і день-як-день.. Але всьо - не так, і всьо - не то... Голова не варить, руки не слухаються, настрій - в'ялий, на душі - нєпонятно... А чого - не знаєш.. Тиняєшся в такому стані, намагаючись шось робити, чимось толковим зайнятися.....

І ось, приходить меска, або дзвонить телефон чи дехто з'являється в он-лайні.. Всього пару слів.... І всьо змінюється кардинально - навколо розвиднюється, робота починає горіти, голова - думати, ноги - бігати, очі - горіти...

І тут ти розумієш, чого (кого!) тобі так бракувало.....

Результат зими серед осені

Якраз тиждень, поки ми були в Бухаресті, у Львові була зима.. Три рази випадав сніг, було зимно і сиро.. Коли ми повернулися, у Львові знову панувала осінь, але той холодний-злий циклон встиг-таки начудити....

Приїхав я, накінець, пізно ввечері додому в село.. А наранок пішов в сад.. В мене щелепа відвисла від того, шо я побачив.. Як на полі бою!.. Сірий туман висів низько над землею.. Похмурі дерева чорніли безжиттєво, обламані, ніби після урагану.. Найбільше потерпіли яблуні, яких ше не встигли обірвати.. Цілі конари лежали зламані, кроною вниз.. Це - величезні плодовиті дерева, старі-престарі - старші за моїх батьків.. В урожайні роки кожне дерево давало кілька сот кілограм яблук!.. Ці велети, і так обтяжені плодами, не витримали несподіваної навали снігу і намерзлого льоду.. В кінці саду лежала розколена на двоє яблуня Принц.. Дивлюсь на нутро розщепленого стовбура - дупло, порохнава серцевина, прогрижена термітами деревина - таке враження, що тільки кора була єдиною живою частиною цього дерева.. Дивно, як взагалі воно досі стояло (і ше й родило добре!)....

Шо цікаво, коли був в Бухаресті, мені снилося одної ночі (приблизно тоді, коли то всьо ламалося), шо я - вдома, чищу сад, і якраз в місці, де зараз лежить отой повалений Принц..

Нушош, подумав я, - сокиру в руки і вйьо....

Розвал

Если друг оказался, вдруг... (з пісні Володимира Висоцького)

Так дивно і, часто, - несподівано відкривати шось зовсім нове в людях.. Особливо коли ці люди - твої давні друзі... Тоді починаєш думати: чи то я їх ше так мало (хоча і так довго) знаю, чи то вони так змінилися з часом.. А, може, то я - змінився....

Хоча, шо тут дивуватися - кожна людина настільки багатогранна, шо пізнати її повністю - анріал.. А ми, часто, - такі односторонні в своїх поглядах.. І от якась ситуація відкриває приховану грань человека - показує його зовсім з іншого боку.. Деколи то приводить в шок, іноді - в захват, а часом - просто дивує....

What I Like

Люблю, коли щиро, але не відверто..
Люблю, коли просто, але не примітивно..
Люблю, коли гармонійно, невимушено і природньо..
Люблю, коли глибоко, але не замудро..
Люблю, коли сильно, але не пихато..
Люблю, коли впевнено, але не зухвало..
Люблю, коли гарно, але не викликаюче..
Люблю!..

Стоп?

Чомусь кажуть, шо руйнувати - легше, ніж будувати.. Хм.. Будувати - приємно і цікаво, навіть коли непросто. А от руйнувати - болісно, часом - нестерпно, іноді - неможливо.. Розвалини ще довго нагадують про себе, аж поки не затягнуться шаром грунту і не заростуть травою..

Тож, чи варто починати серйозну будову?.. Звичайно! Кожен має збудувати дім - світлий, затишний, міцний.. Головне - місцину підібрати.. Шоб до душі.. Але придивитися, чи на ній хто ше не розбудувався.. Бо не бути двом домам на одному місці - без руїн не обійдеться. Може краще залишити там маленьку халабудку, куди час-від-часу забігати, а потім - зовсім забути, і яка згодом розвалиться сама-по-собі від дощу і холоду.. А для свого дому шукати інший пляц....

Настрій - файний, хоча на серці - розбурхано..
Крутяться пісні "Дім" і "Ні пів слова" Володимира Шинкарука.

Атенциє! Букурешті...

Перше, шо кидається в очі, йдучи центром Бухаресту - всюди велосипедні доріжки (хоча велосипедистів, здається, навіть менше ніж у Львові) і гірлянди чорних проводів вздовж доріг, схожих на гігантське павутиння..

Кілька наскрізних доріг через місто.. Всьо гасає шальоно.. Навіть тролейбус, який у Львові поважно і ліниво повзе по вулиці, в Бухаресті валить наввипередки з автівками і бусами.

Будинок парламенту, яким славиться столиця Румунії - величезна за площею, в пастельних кольорах, споруда на величезній обгородженій території. Збудований в кінці 20-го століття, він не встиг просочитися духом століть, тому від нього не віє магією древності..

Фонтани.. Їх тут багато і вони працюють! Фонтан - місце, де можна сховатися від міської суєти і відновити перевантажену голову.. Приблизно за кілометр від будинку парламенту є круглий фонтанний комплекс діаметром близько 200 метрів з трьохповерховою чашею в центрі... Фонтанище! Маленькі пульсуючі струмені та величезні запінені гейзери - сотні тисяч крапель злітають в повітря і розбиваються, падаючи вниз... Тепер то моє улюблене місце в Бухаресті!..

Недалеко від нашого готелю (доречі, теж з гарним фонтанчиком збоку) під час вечірньої прогулянки я натрапив на чималий парк.. Незвичні деревця, одномісні холостяцькі лавки, поодинокі закохані пари, озеро з качечками (і, звичайно, з фонтаном в центрі), заляпані воронячим послідом доріжки і запах зоопарку.....

Завтра - у бій!..

З думкою про сонце!

Білий сніг - наче сміх на зеленому листі... (з пісні по радійо)

Немовірно! Ше вчора осінь тішила ніжним сонячним теплом і яскравими барвами, а сьогодні...

Я не впізнав рідної місцини! Похмуре сіре небо опустилося так низько, шо здається, зачіпає верхівки дерев і дахи хат. Мокрий сніг нервозно посипає все навколо, затираючи білою фарбою жовтогарячі і зелені кольори.. Ліс не встиг навіть пожовнути, не то шоб відлистопадити.. Холодний пронизливий вітер знущається з бідної парасольки.. Каша під ногами, мокро і слизько, брр!.. Невже, час міняти шину на зимову?...

Сад.. Рідний сад! Червоні яблука в білих шапочках і зелені листочки в білих рукавицях.. Обтяжена яблуня знесилено опустила важкі руки.. Осінні квіти покірно припали до землі.. Кущі стали кучугурами і сніговиками.. Все змінилося до невпізнання!

Так і хцеш туди, де тепло і сухо...
На Букурешті!

Пустота

Не ті зустрічі, не ті слова, не ті пісні.. А чи то я - не той... Чогось бракує...

Серце творить почуття і бажання - надиктовує мозку, а він вже вирішує, як діяти.. Не завжди мозок може виконати команди серця (часто в силу обставин і глузду).. От і виходить, шо хцеш одне, а виходить інше.. Якшо серце і мозок - не синхронні, то на душі стає пусто, сумно і самотньо....

Шестиструнка

Хочеш, я всім розкажу, як тебе я люблю... (з пісні BoomBox'а)

Ми знову разом! То - ніц, шо ти не моя....

Стільки років минуло як ми познайомилися!.. Ти мене одразу чимось звабила.. Згодом я покохав тебе.. Ти довго залишалася неприступною, але помалу почала піддаватися, ставати ніжнішою, витонченішою і ше звабливішою.. Купу часу провели разом.... Та повсякденство розділяло нас - іноді тижнями, місяцями ми не бачились.. Але знову і знову зустрічаємося, бо шось притягує до тебе.. Твій голос!.. То дзвінкий і радісний, то притишений, душевний.. Твоя магія!.. Заспокійлива, активізуюча, одухотворююча.. Ці звуки творять шось неймовірне!.. Вечори і ночі напроліт.. Під тріскотіння дрійв у вогнищі, подих морського бризу, містичне мерехтіння свічок, тихий шелест літніх трав, веселе тарахкотіння дощу по стрісі....

Певне, же то - глибинне, потяг душі.. Їжа для душі!..

Меланхолія і нічний Львів

Меланхолія і самотня прогулянка нічним Львовом - ідеальне поєднання.. Місто з каменю і металу.. Вдень таке живе і динамічне, наповнене рухом, гамором поспішних перехожих, загубленими серед закручених вуличок туристами, веселими дітлахами.. Вдень кожен камінчик, кожна скульптура, кожен будинок здається частинкою цього бурхливого життя..
Вночі - все зовсім по-іншому.. Нічна площа Ринок схожа на мертве місто.. Одинокі скульптури на фасадах будинків та посеред вулиць нагадують похмурі надгробні барельєфи.. Жовте тьмяне світло ліхтарів і одинокого місяця нагадує поминальне мерехтіння свічок.. Дивишся на ті, знищені часом, закам'янілі обличчя зі скривленими гримасами (а в вухах звучить "бесканечна пытка тишиной, тишина смеётся над тобой, завмирает время на стине, у часов печали стрелок нет!") і мимоволі відчуваєш, як по тілу пробігає холод... Поодинокі понурі перехожі нагадують нічних привидів, які ширяють поміж гробниць.. Бабка-ботл-хантер (вони працюють цілодобово, без перерв та вихідних) - куца зростом, зі старечим лицем та дрібною ходою, тикає своїм довгим ціпком в чорні смітники, схожі на надгробні камені, ніби відьма - вишукує якісь-там прибамбаси для своїх чар....
І все-таки місто прекрасне!.. В'язанка архітектурних пам'яток створює ілюзію подорожі в часі: стоїш посеред площі і бачиш як століття пролітають повз - від перших поселень аж до сьогодення.. Неймовірна візія!.. А ще нічний Львів - царство ліхтарів. Сферичні і конічні, пірамідальні і циліндричні, великі і малі, стоячі та висячі, з шапочками і на мисочці, на нових фасадах і старих облуплених будівлях, поодинокі та цілими суцвіттями на металевих стеблах.. Вдень вони - майже не помітні, а вночі - виходять на парад покрасуватися, і помірятися, хто з них кращий...

П.С. В душі - меланхолія неймовірна і явно нє спраста....
Пісні настрою - "Тиха-тиха" Тартака, "Возьми мое серце" Арії та "Я заблукав" Пономаріва.

Вар'ятство!

Коли ліз туди - вляпався обома ногами в глину, розриту біля корпуса; коли ліз назад - накричали озлоблені охоронці (шо я їм зробив?..). І все - ЗАРАДИ ЧОГО?!.. Йду-вертаюся, жру банан і ржу сам з себе... Моросить легенький дощик.. Раптом здоровезна крапля звалилася з даху на голову і плавно стекла по виску.. А в парку - ні душі, ніби надворі - страшенна буря, а не звичайнісінький осінній вечір.. Свіжопрокладені доріжки і ліхтарі, повітря, насичене вологою, ледь-помітний туман і повний штиль - габсолютна гармонія... І в душі, чогось (не зважаючи на то всьо і на то, шо сам), - натхненно і піднесено...

П'ятницева після-Юле-концертна прогулянка

П'ятниця.. Центр.. Лірично-натхненна самотність.. Купа пяного і зрідка просто веселого народу.. Йду-жую українську картопельку за американським рецептом.. Раптом помічаю, як сталевий дядько грізно тикає на мене пальцем, ніби кидає виклик.. На хвилю зупиняюся і.. валю далі.. Лавочки забиті хмільними парами-в-обнімку, або дівками, які ржуть як коні - чи то пива перепили, чи то хочуть шоб до них підійшли пацики і почали заливати, а чи-то і одне і друге.. Сліпий музикант, як завжди, на робочому місці - зараз він риється в свої кишенях з виглядом пасажира, до якого підійшов контролер в тролейбусі.. З-під Ратуші доносяться звуки гітари.. Всаджуюся на холодну лавку, продовжуючи жувати каропельку.. "І ровна тисячу лєт вайна.." Ніколи не захоплювався Цоєм, але саме цю (і ше деякі) пісні полюбляю.. Старий пяний панк кричить шось погане в сторону "мєнтів".. Тітонька-ботл-хантер з набитими торбами підходить до смітника і з виглядом експерта заглядає у темний отвір.. Через секунду витягує звідти пляшку, витрясає останні каплі пива, кладе в торбу і поважно суне до наступного смітника.. "Мама анархія.." Панк-в-передайзі задоволено підспівує.. Ше одна ботл-хантерка біля смітника. Оком мисливця цілиться у чорний ящик і також витягує свою здобич.. Картопелька закінчилася. Смітник ковтнув паперовий пакет з буквою М і звуки гітари вже позаду.. "Група крові на рукавє, твой парядкавий номєр на рукавє" - згадалося і крутиться на язиці.. Шо там далі? - "пажелай мнє удачі в баю, пажелай мнє.." Хм, ця теж про війну.. Холодно.. Парочка цілується на лаві.. Збоку стоїть хлопак, збудуражений, так ніби ніколи не бачив, як цілуються.. Фунтан.. Народу поменшало.. Холод і пізній час розганяє всіх по хатах.. Час додомцю..

Списочок пісеньок (більшість - TBD)

Підбираю списочок улюблених бардівських (і не тільки) пісеньок Денисові в пісенник. Багато чого з нового і не дуже популярного, або старого і призабутого, але цікавого, актуального, позитивного і просто класного... Давайте свої пропозиції - разом зберемо хорошу колекцію.

Наразі помалу шукаю/набираю тексти і підбираю акорди: Пісеньки