середа, 15 квітня 2015 р.

Весняна замальовка

Це були сонячні весняні вихідні. Той час, коли сонячне тепло дуже приємне. Ще не таке гаряче, як буває душними літніми днями. Але вже достатньо тепле, щоб дати всьому навколо енергії рости і зеленіти. І людям воно, здається, теж дає енергії і ще - позитиву. Це час, коли від сонячного проміння народжується мимовільна посмішка, оптимізм. Не даремно кажуть, що сонячне світло допомагає від депресії. Також в цей момент хочеться відчувати життя так сильно, на скільки це можливо. Хочеться впитувати все навколо, бачити і відчувати кожною фіброю, кожен найменший рух, найменшу вібрацію. І так і стається - бачиш і відчуваєш більше і яскравіше, чіткіше, все навколо видається виразнішим і наповненим яксравими теплими кольорами. Здається, що у всьому є набагато більше, ніж може здатися в звичному стані. Дивишся на річ і здається, вона розповідає цілу історію, навіює цілу низку спогадів і думок... Це не ностальгія, це посилене відчуття реальності. І ще всередині з'являється тепле світле відчуття - відчуття любові до світу і всього що в ньому.

Косив траву на городі. Бо заріс після зими. А вже треба орати і садити. Рясно наросло грициків. Ті грицики, як виявляється, можна їсти. Можна робити салат. За смаком нагадує квасок. Крім грициків ше наросло багато всього. Ріпа, яку не зібрали минулого року. Хрін, який не викопали на Великдень. Лікарські трави, назви яких не знаю. Звичайний бур'ян...

Пішов нарубав модринових гілок на розпаль. Сухі ше й смолисті вони добре горять.

Годував пса з рук. Любив йому колись отак кидати кусок хліба, а він підстрибував і в повітрі хапав його зубами. Постарів той пес. Вже й не так жваво стрибав. І хвостом не так крутив радо.

Я всім кажу, шо не люблю псів. І насправді не люблю, бо були два випадки, коли пес дуже підступно мене вкусив... Один раз як був малим, а інший як був студентом. Обидва рази за ногу і обидва рази коли я приходив в гості до друга. Не довіряли, може, мені. За те і не люблю. Хоча був пес, якого я любив. Був пес, з яким я разом ріс. Ще памятаю, такий цуцик малий чорний був. Дуже шустрий був. А потім виріс. Бурко його звали. Я тоді читав казки Франка і уявляв собі, що то є пес з казки про Бурка і Мурка. Потім Бурко народив маленьких песенят... Виявилося, що то вона була... І жила вона в нас. Чужих не пускала до хати. Добра була собака. Потім зістарілася. А потім хтось її забив, вже коли я у Львові вчився. Було дуже сумно і я був дуже злий через це. Бо то була рідна собака. Кажуть, пси вірні своїм господарям. А я як господар вірний своєму псові.

Зате котів люблю. Кітка така мала, а груба як м'яч. Скоро буде мати котят. А через пліт стрибає, як би нічого не було. В тварин якось все так просто...

- Вчора тільки вибігла на стрих, відразу зловила мишу. - Розказує мама.

А зараз, бачу, лежить, гріється на сонці. Я її трохи погладив. А вона так ластилася, як мала дитина до мами. Витягнув її три кліща з голови. Бо бідна не може дати собі з ними раду.

Ходив на турнік. В лісі біля дому між двома деревами вмонтований. Той турнік ше мій дід зробив. Просвердлив дві діри в двох модринах і встромив туди залізну трубу. Такого турніка ніде немає, ні в спортивних залах, ні в дворах. На ньому зручно робити всіляку штуки, як от крутитися, наприклад, бо він стоїть незворушно. Давно я вже на ньому не був. Цікаво, чи зможу я зробити силовий вилаз на дві руки?..

Прийшов час вечері. Пив молоко з хлібом. Як був малим, то привик пити молоко. Пив щоразу зранку і після обіду, перед тим як гнати корову пасти. А ше вуйко приносив домашній мед, такий був запашний і такий свіжий, щойно видобутий, що лився як вода. І дуже солодкий. То часом нараз міг з'їсти чверть літри меду, пів хліба і зо три горнятка молока.

На селі рано лягають і рано встають. Всі пішли спати, а я пішов читати книжку. Читав в ванні, шоб ніхто не бачив, як я свічу. Перед сномдобре читати вірші. А прозу ліпше вдень. Так мені сьогодні видається.

Потім вийшов на вулицю і довго дивився на зоряне небо. Ніде такого неба нема як тут. Тут воно ніби ближче до землі і зірок більше і зорі яскравіші. Так ніби дивишся просто у всесвіт. Місяця нема. Добре видно Венеру, вона світить жовтим світлом і більша ніж зірки. Велика Ведмедиця над самою головою. Не зразу її знайшов. Бачу подвійну зірку. Кажуть, коли бачиш ту зірку, значить зір добрий...

Спати буду на стриху. Стрих в нас на другому поверсі під самим дахом, з виходом на балкон. Там склад всілякого барахла. Старий одяг, дідові плащі і мамині куртки, старі валізи і дерев'яні коробки з всіляких хламом, стара праска на вугілля, стільниця, на якій місила тісто ше моя прабаба, запчаснити до вуйкового мотоцикла, гайки, цвяхи, старе радіо і поламані програвачі, паяльники, рубанки та інші різні інструменти, два величезні баки для води, книжки і мамині і татові студентські зошити, старі листи і вітальні листівки, радянські журнали, гітара, а також запаси провіанту - мішки з мукою, пшеницею, кукурудза, сушена кропива і різні трави... Чого там тільки нема. Є навіть стара ікона св. Миколая. Якраз біля тої ікони стоїть велике півторамісне ліжко і зверху купа різних покривал, перин і подушок. Отам я і вмостився наніч. Завжди любив спати на тому стриху, навіть сам не знаю, чому. А ше любив копатися в тому всьому барахлі і вишукувати там все на світі.

Зранку прокинувся під спів птахів. Крізь дірявий шифер просвічувалося вранішнє сонце. Шифер був дірявий в тих місцях, де його прибили цвяхами до крокв. Таких дірок було багато по всьому даху. Від цього дах нагадував нічне зоряне небо. Хоча ніч вже давно закінчилася.

Вийшов на балкон, потягнувся і вдихнув на повні груди. Був ясний весняний день. Сад і ліс зеленіли, пахли свіжістю. Птахи співали неймовірно. Все наповнене весною, все буяє життям.

Тільки стара сусідка щось бурмотіла збоку. Скільки пам'ятаю, вона завжди сварилася. А зараз здається, зовсім їй дах поїхав. Каже, що сусідські діти розпороли їй подушку, бо шукали там гроші. І випивають молоко, яке їй приносить моя мама... А ше вночі хтось ходить в неї на даху. Старечий маразм, шо тут зробиш... Живе сама. На вулицю виходить рідко. Води не має. Не миється, не пере. Вікна забиті наглухо. Зовсім здуріла, може від старості, а може від самоти.

Поки снідав, говорив з бабою. Колись паску баба пекла. Тепер це робить мама. Одна паска недопеклася на цей раз. Буває таке, коли недостатньо жару або недосиділа в духовці.

А зараз мені згадався один випадок. Я ше зовсім мала дитина був, може ше й в школу не ходив:

- Пам'ятаю, як колись бабки погоріли і ви їх терком терли.
- Та ліпше, як трохи згорять, ніж недопечуться.

Бабками паски в нас називають. Бабки завжди пекли в баняку, тобто кастрюлі. Тепер мама пече в електричній духовці. Колись баба пекла в печі на дровах. То набагато складніше. То ціле мистецтво - підготувати жар, знати коли поставити, коли витягнути...

- Ми колись завжди в четвер бабки пекли. Тоді ше Ева принесла бабок. Поклали бабаки в п'єц, а самі пішли на похорон. Тоді Стаха ховали.
- Якого Стаха?
- Вольґи Стахової.

Пам'ятаю ту Еву. Така енергійна була і весела, шось так жваво говорила, сміялася. А потім її не стало, машина збила... І того Стаха пам'ятаю. Він мене кадило навчив робити. Як ми корову пасли. З банки з-під томатів. Колись були томати в залізних літрових банках. Такі червоні помідори були зверху намальовані. Зробив в тій банці цвяхом кілька дірок, причепив вухо з дроту, поклав в середину вугілля і маєш кадило. Махаєш ним. Казав, шо як помре, то шоб я прийшов йому покадити на могилу.

- То мусиш колись піти...
- Але вже не пам'ятаю, може то й не він був.
- Та він, він. Він міг таке казати. Такий трохи філософ був... Принеси води, щоб було на пироги.

Приніс води з криниці. Потуцькав бульбу на пироги. Бульба - то картопля, а пироги - то вареники. То так в нас кажуть.

- Я вже така стара. Коли та старість прийшла?.. А лице ше таке не є поморщине, як в Яґі. Бо такі єнчі люди, таке лице - чисто поморщене. То з того, жи сі малюють.

Яґа - то найстарша жителька в нашому селі. Їй вже дев'яносто минуло... Хоча тримається вона не зле. Ходить сама, все робить. Я колись давно часом її бачив зранку, як гнав корову пасти або вертав додому, то вона завжди боса ходила по росі, а ше любила пити просту чисту воду.

- Я робила в столовій, там така Любка була. Вона так сі малювала. Вона каже, я не можу без малювидла надвір вийти. Ше не стара, а писок такий знищений, бо все то наліплює, наліплює. Та й то шкіра з того старіє сі, морщи сі... А ми сі не малюєм.

Файна, файна я
Я сі ни малюю
Я на своє личенько
Пудру не купую.

- І пироги не такі ладні, як колись робила.

- Добрі пироги.

Поки баба ліпила пироги, я пригнав корову і пішов надвір читати. Колись багато читав, як був вдома вдома. Особливо, за коровою - ціле літо читав. Може те пасіння і привило мені любов до читання. А тепер корову не пасу, вдома буваю рідко, та й читати нема коли...

А зараз Читав Ліну Костенко. Любив її вірші читати, як був малим. Тепер читаю "Записки українського самашедшого".

- Їй треба нову книжку написати, через ті нові події, що зараз відбуваються. - Прокоментувала мама і тоді додала, - то книжка про наше покоління.

Прибіг наймолодший брат. Всього їх четверо, всі молодші. Сиділи, щось говорили з ним. Потім каже:

- Народжуй дітей, бо нема кому курточку носити, яку ти носив, потім Любчик носив, потім Руслан носив, потім Василько носив, потім я носив.

На селі так буває, що якщо добра дитяча річ, то її носять всі діти, поки не повиростають. Отак можна бачити на комусь свою шапку чи куртку, яку ти сам колись вдягав, як був малим.

Потрохи день йшов до вечора. Треба їхати до міста. Напакували мені мама з бабою тих вареників, та й молока, та й сметани, та й сиру, і ще всього цілу сумку, шо й піднести годі.

- Подякував, бабо. Все. Тримайтеся купи. Щастя-здоров'я!
- Дай Боже! Щасливо.

Попрощався, та й пішов собі.

Сонце продовжувало дарувати своє ніжне тепло. І подумалося, який, все таки, цей світ прекрасний!

1 коментар:

  1. А як же захотілося почути муркотіння своїх двох киць, відчути на спині масивне тепло старошої і м'якенькі лапки меншої. 22 години минуло з часу, як пірнула в швидкий потяг в далеку дорогу від дому...а вже захотілось туди.
    А про бажання з'їсти запашного меду з молочком майже опівночі, куняючи над підготовкою до іспиту, взагалі краще мовчати...

    ВідповістиВидалити