Сублімація?

Поговори хоть ты со мной... (з пісні)

Буває, шо в голові починає крутитися всяка "дурня" - воно зароджується і починає розбухати, як тісто на дріжджах.. Я про ті думки, з якими можна залізти в страшну дебру - вони доводять до депресивного стану, глибокої меланхолії, відчаю, апатії.. Шоб не дійти до такого стану, ми шукаємо собі когось, щоб ділимося цим (це той варіант, коли шукаєш поради - швидше, потреба виговоритися, потреба того, хто б тебе просто вислухав). Найчастіше це - наші найкращі друзі, рідше - просто друзі і знайомі, ше рідше - випадкові зустрічні люди (наприклад, сусіди в поїзді).. Виговоришся і стає легше.. Але іноді нема з ким поділитися або нема бажання і тоді це все "закисає" всередині і зникає само по собі через деякий час (це найважчий для людини варіант).

Не багато є таких людей, які готові терпеливо тебе вислухати, а ше менше - які здатні зрозуміти.. А може справа в тім, шо важко розказати, пояснити в чім проблема, бо те внутрішнє - ірраціональне - його важко передати, зрозуміти, піддати логічному аналізу.

Хм.. А чи не краще перетворювати ірраціональне в ірраціональне? А не шукати раціональний відповідник...

Тут може допомогти спілкування з канвою (під словом "канва" маю на увазі засоби якими/з-яких можна шось створити, виготовити), наприклад, мистецькою канвою. Кажуть, шо мистецтво - це засіб спілкування з людьми через мистецькі твори, але, насправді, справжнє (безкорисливе) мистецтво - це саме спілкування з канвою, на якій створюється твір.. Чому? Бо в процесі творення ми не думаємо, шо хтось його буде читати/слухати/дивитися. Це вже коли воно готове, може прийти думка його комусь показати. отже, це є спосіб "виговорювати" внутрішнє не з людьми, а з неживими об'єктами...

Наприклад, спілкування з якимось музичним інструментом в цьому контексті - пошук музично-мелодійного відповідника своєму внутрішньому стану. Шукаючи цей відповідник все, шо є всередині помалу "виповзає" назовні, ти ніби витягуєш його звідти (несвідомо і непомітно для самого себе) і в результаті народжується мелодія. І цей момент дуже дивний, бо ти, наче, і не виговорювався (вербально) і в той же час те, шо в середині, кудись зникло (як зникає після спілкування з другом).. Голова звільнилася - повернувся спокій і звичний позитив. Насправді ніц нікуди не зникало, а матеріалізувалося у вигляді музики.

Шоб спілкуватися треба знати мову. Тут все очевидно - це як в звичайному, людському спілкуванні: можна виразитися абияк - трьома словами чи "на міґах", а можна цілу поему розписати в яскравих фарбах зі всіма нюансами. Чим краще знаєш мову, тим чіткіше, виразніше можеш виразити своє внутрішнє.

Напрошується думка, що спілкування з канвою - це спілкування з самим собою. Але тоді, мабуть, таке спілкування відбувається на несвідомому рівні, бо усвідомленого (мисленнєвого) розбору і вирішення проблеми не відбулося. І це класно, бо від думання невідомо над чим хіба голова болить, а толку мало.

Цікаво, шо через отаке спілкування може не залишитися слів для людей...

Ось результат одного такого спілкування з канвою:
"Космополітен під клепсидрою"