середа, 3 березня 2010 р.

Сублімація?

Поговори хоть ты со мной... (з пісні)

Буває, шо в голові починає крутитися всяка "дурня" - воно зароджується і починає розбухати, як тісто на дріжджах.. Я про ті думки, з якими можна залізти в страшну дебру - вони доводять до депресивного стану, глибокої меланхолії, відчаю, апатії.. Шоб не дійти до такого стану, ми шукаємо собі когось, щоб ділимося цим (це той варіант, коли шукаєш поради - швидше, потреба виговоритися, потреба того, хто б тебе просто вислухав). Найчастіше це - наші найкращі друзі, рідше - просто друзі і знайомі, ше рідше - випадкові зустрічні люди (наприклад, сусіди в поїзді).. Виговоришся і стає легше.. Але іноді нема з ким поділитися або нема бажання і тоді це все "закисає" всередині і зникає само по собі через деякий час (це найважчий для людини варіант).

Не багато є таких людей, які готові терпеливо тебе вислухати, а ше менше - які здатні зрозуміти.. А може справа в тім, шо важко розказати, пояснити в чім проблема, бо те внутрішнє - ірраціональне - його важко передати, зрозуміти, піддати логічному аналізу.

Хм.. А чи не краще перетворювати ірраціональне в ірраціональне? А не шукати раціональний відповідник...

Тут може допомогти спілкування з канвою (під словом "канва" маю на увазі засоби якими/з-яких можна шось створити, виготовити), наприклад, мистецькою канвою. Кажуть, шо мистецтво - це засіб спілкування з людьми через мистецькі твори, але, насправді, справжнє (безкорисливе) мистецтво - це саме спілкування з канвою, на якій створюється твір.. Чому? Бо в процесі творення ми не думаємо, шо хтось його буде читати/слухати/дивитися. Це вже коли воно готове, може прийти думка його комусь показати. отже, це є спосіб "виговорювати" внутрішнє не з людьми, а з неживими об'єктами...

Наприклад, спілкування з якимось музичним інструментом в цьому контексті - пошук музично-мелодійного відповідника своєму внутрішньому стану. Шукаючи цей відповідник все, шо є всередині помалу "виповзає" назовні, ти ніби витягуєш його звідти (несвідомо і непомітно для самого себе) і в результаті народжується мелодія. І цей момент дуже дивний, бо ти, наче, і не виговорювався (вербально) і в той же час те, шо в середині, кудись зникло (як зникає після спілкування з другом).. Голова звільнилася - повернувся спокій і звичний позитив. Насправді ніц нікуди не зникало, а матеріалізувалося у вигляді музики.

Шоб спілкуватися треба знати мову. Тут все очевидно - це як в звичайному, людському спілкуванні: можна виразитися абияк - трьома словами чи "на міґах", а можна цілу поему розписати в яскравих фарбах зі всіма нюансами. Чим краще знаєш мову, тим чіткіше, виразніше можеш виразити своє внутрішнє.

Напрошується думка, що спілкування з канвою - це спілкування з самим собою. Але тоді, мабуть, таке спілкування відбувається на несвідомому рівні, бо усвідомленого (мисленнєвого) розбору і вирішення проблеми не відбулося. І це класно, бо від думання невідомо над чим хіба голова болить, а толку мало.

Цікаво, шо через отаке спілкування може не залишитися слів для людей...

Ось результат одного такого спілкування з канвою:
"Космополітен під клепсидрою"

4 коментарі:

  1. Ліричний відступ.
    Останнім часом я все більше переконуюся в тому, що паралельні світи існують і вони пересікаються, бо щось надто багато своїх думок - мимовільних і, емм, цілеспрямованих я чую з уст інших людей. Якась суспільна телепатія...

    От навіть в даному контексті, де йде мова про потребу висловлення своїх переживань і неможливість повного, зусебічного висловлення в силу різних обставин.
    Наприклад, недавно думала, що нема в мене бажання проговорювати щось глибоко особисте на широкий загал, чи навіть з кимось близьким, бо тоді в мене складається враження фальшивості висловленого. Маю на увазі те, що значення, зміст слів не здатен передати істинність наявних почуттів, він (отой зміст) видається якимсь убогим і, грубо кажучи, заїждженим. А, по-друге, оте проговорення свого наболілого асоціюється у мене як прохання допомоги, жалю і звернення на себе уваги - і це мені щось не дуже імпонує...
    Далі, про те, що небагато людей знайдеться, що готові тебе вислухати, а що найголовніше зрозуміти і сприйняти. Згадалася фраза, яку ото на днях прочитала, суть якої зводиться до того, що людина не стільки слухає свого співрозмовника, скільки чекає своєї черги висловитись.
    Next: канва, ірраціональне висловлення = сублімація життєвої енергії і невербальна мова душі. Крута штука насправді, бо змушує людину "не думати" навіщо вона це робить і що з того буде. І в даному випадку "не-думання" є позитивом, бо логіка собі перепочиває і зайве не травмує і без того коцану психіку =)

    "Цікаво, шо через отаке спілкування може не залишитися слів для людей..."
    знову фраза згадується: "Мы придумали слова, когда разучились общаться"...
    Я не думаю, що не залишиться, хоча, чим більше людина ставить перед собою питань і знаходить на них відповіді (якщо знаходить) - тим інший в неї буде підхід до взаємодії, спілкування і комунікації з ін. людьми (то можна з дуже різних сторін розглядати). Все залежить від людини і її глибинних потреб.

    ВідповістиВидалити
  2. от я про то саме зранку думала. так люблю твої записи - тобі мені немає потреби в жж говорити)... вчора ввечері і сьодні зранку думала - :( немає ніякої такої людини, яка б була схожа на мене, яка б розуміла мене внутрішньо і повністю.. а так - я багато про шо думаю - і не хочу говорити..... немаю кому........

    а далі почалося всяке - любов - то спільність душ, а не спільність рис, які тобі найбільше підходять в людині, ...............

    ось пишу - і знов не хочу говорити)
    якраз зараз про таке думаю:) дякую за цей пост.:)
    ми десь думаєм однаково)ше в одночасно)

    ВідповістиВидалити
  3. 2 ozerna-div4ynka: прошу :)

    2 Мар'яна: "канва, ірраціональне висловлення = сублімація життєвої енергії і невербальна мова душі" - суперово сказано!

    ВідповістиВидалити