Дехто

Отак-от іноді буває: ніби і все нормально, і день-як-день.. Але всьо - не так, і всьо - не то... Голова не варить, руки не слухаються, настрій - в'ялий, на душі - нєпонятно... А чого - не знаєш.. Тиняєшся в такому стані, намагаючись шось робити, чимось толковим зайнятися.....

І ось, приходить меска, або дзвонить телефон чи дехто з'являється в он-лайні.. Всього пару слів.... І всьо змінюється кардинально - навколо розвиднюється, робота починає горіти, голова - думати, ноги - бігати, очі - горіти...

І тут ти розумієш, чого (кого!) тобі так бракувало.....

Результат зими серед осені

Якраз тиждень, поки ми були в Бухаресті, у Львові була зима.. Три рази випадав сніг, було зимно і сиро.. Коли ми повернулися, у Львові знову панувала осінь, але той холодний-злий циклон встиг-таки начудити....

Приїхав я, накінець, пізно ввечері додому в село.. А наранок пішов в сад.. В мене щелепа відвисла від того, шо я побачив.. Як на полі бою!.. Сірий туман висів низько над землею.. Похмурі дерева чорніли безжиттєво, обламані, ніби після урагану.. Найбільше потерпіли яблуні, яких ше не встигли обірвати.. Цілі конари лежали зламані, кроною вниз.. Це - величезні плодовиті дерева, старі-престарі - старші за моїх батьків.. В урожайні роки кожне дерево давало кілька сот кілограм яблук!.. Ці велети, і так обтяжені плодами, не витримали несподіваної навали снігу і намерзлого льоду.. В кінці саду лежала розколена на двоє яблуня Принц.. Дивлюсь на нутро розщепленого стовбура - дупло, порохнава серцевина, прогрижена термітами деревина - таке враження, що тільки кора була єдиною живою частиною цього дерева.. Дивно, як взагалі воно досі стояло (і ше й родило добре!)....

Шо цікаво, коли був в Бухаресті, мені снилося одної ночі (приблизно тоді, коли то всьо ламалося), шо я - вдома, чищу сад, і якраз в місці, де зараз лежить отой повалений Принц..

Нушош, подумав я, - сокиру в руки і вйьо....

Розвал

Если друг оказался, вдруг... (з пісні Володимира Висоцького)

Так дивно і, часто, - несподівано відкривати шось зовсім нове в людях.. Особливо коли ці люди - твої давні друзі... Тоді починаєш думати: чи то я їх ше так мало (хоча і так довго) знаю, чи то вони так змінилися з часом.. А, може, то я - змінився....

Хоча, шо тут дивуватися - кожна людина настільки багатогранна, шо пізнати її повністю - анріал.. А ми, часто, - такі односторонні в своїх поглядах.. І от якась ситуація відкриває приховану грань человека - показує його зовсім з іншого боку.. Деколи то приводить в шок, іноді - в захват, а часом - просто дивує....

What I Like

Люблю, коли щиро, але не відверто..
Люблю, коли просто, але не примітивно..
Люблю, коли гармонійно, невимушено і природньо..
Люблю, коли глибоко, але не замудро..
Люблю, коли сильно, але не пихато..
Люблю, коли впевнено, але не зухвало..
Люблю, коли гарно, але не викликаюче..
Люблю!..

Стоп?

Чомусь кажуть, шо руйнувати - легше, ніж будувати.. Хм.. Будувати - приємно і цікаво, навіть коли непросто. А от руйнувати - болісно, часом - нестерпно, іноді - неможливо.. Розвалини ще довго нагадують про себе, аж поки не затягнуться шаром грунту і не заростуть травою..

Тож, чи варто починати серйозну будову?.. Звичайно! Кожен має збудувати дім - світлий, затишний, міцний.. Головне - місцину підібрати.. Шоб до душі.. Але придивитися, чи на ній хто ше не розбудувався.. Бо не бути двом домам на одному місці - без руїн не обійдеться. Може краще залишити там маленьку халабудку, куди час-від-часу забігати, а потім - зовсім забути, і яка згодом розвалиться сама-по-собі від дощу і холоду.. А для свого дому шукати інший пляц....

Настрій - файний, хоча на серці - розбурхано..
Крутяться пісні "Дім" і "Ні пів слова" Володимира Шинкарука.

Атенциє! Букурешті...

Перше, шо кидається в очі, йдучи центром Бухаресту - всюди велосипедні доріжки (хоча велосипедистів, здається, навіть менше ніж у Львові) і гірлянди чорних проводів вздовж доріг, схожих на гігантське павутиння..

Кілька наскрізних доріг через місто.. Всьо гасає шальоно.. Навіть тролейбус, який у Львові поважно і ліниво повзе по вулиці, в Бухаресті валить наввипередки з автівками і бусами.

Будинок парламенту, яким славиться столиця Румунії - величезна за площею, в пастельних кольорах, споруда на величезній обгородженій території. Збудований в кінці 20-го століття, він не встиг просочитися духом століть, тому від нього не віє магією древності..

Фонтани.. Їх тут багато і вони працюють! Фонтан - місце, де можна сховатися від міської суєти і відновити перевантажену голову.. Приблизно за кілометр від будинку парламенту є круглий фонтанний комплекс діаметром близько 200 метрів з трьохповерховою чашею в центрі... Фонтанище! Маленькі пульсуючі струмені та величезні запінені гейзери - сотні тисяч крапель злітають в повітря і розбиваються, падаючи вниз... Тепер то моє улюблене місце в Бухаресті!..

Недалеко від нашого готелю (доречі, теж з гарним фонтанчиком збоку) під час вечірньої прогулянки я натрапив на чималий парк.. Незвичні деревця, одномісні холостяцькі лавки, поодинокі закохані пари, озеро з качечками (і, звичайно, з фонтаном в центрі), заляпані воронячим послідом доріжки і запах зоопарку.....

Завтра - у бій!..

З думкою про сонце!

Білий сніг - наче сміх на зеленому листі... (з пісні по радійо)

Немовірно! Ше вчора осінь тішила ніжним сонячним теплом і яскравими барвами, а сьогодні...

Я не впізнав рідної місцини! Похмуре сіре небо опустилося так низько, шо здається, зачіпає верхівки дерев і дахи хат. Мокрий сніг нервозно посипає все навколо, затираючи білою фарбою жовтогарячі і зелені кольори.. Ліс не встиг навіть пожовнути, не то шоб відлистопадити.. Холодний пронизливий вітер знущається з бідної парасольки.. Каша під ногами, мокро і слизько, брр!.. Невже, час міняти шину на зимову?...

Сад.. Рідний сад! Червоні яблука в білих шапочках і зелені листочки в білих рукавицях.. Обтяжена яблуня знесилено опустила важкі руки.. Осінні квіти покірно припали до землі.. Кущі стали кучугурами і сніговиками.. Все змінилося до невпізнання!

Так і хцеш туди, де тепло і сухо...
На Букурешті!

Пустота

Не ті зустрічі, не ті слова, не ті пісні.. А чи то я - не той... Чогось бракує...

Серце творить почуття і бажання - надиктовує мозку, а він вже вирішує, як діяти.. Не завжди мозок може виконати команди серця (часто в силу обставин і глузду).. От і виходить, шо хцеш одне, а виходить інше.. Якшо серце і мозок - не синхронні, то на душі стає пусто, сумно і самотньо....

Шестиструнка

Хочеш, я всім розкажу, як тебе я люблю... (з пісні BoomBox'а)

Ми знову разом! То - ніц, шо ти не моя....

Стільки років минуло як ми познайомилися!.. Ти мене одразу чимось звабила.. Згодом я покохав тебе.. Ти довго залишалася неприступною, але помалу почала піддаватися, ставати ніжнішою, витонченішою і ше звабливішою.. Купу часу провели разом.... Та повсякденство розділяло нас - іноді тижнями, місяцями ми не бачились.. Але знову і знову зустрічаємося, бо шось притягує до тебе.. Твій голос!.. То дзвінкий і радісний, то притишений, душевний.. Твоя магія!.. Заспокійлива, активізуюча, одухотворююча.. Ці звуки творять шось неймовірне!.. Вечори і ночі напроліт.. Під тріскотіння дрійв у вогнищі, подих морського бризу, містичне мерехтіння свічок, тихий шелест літніх трав, веселе тарахкотіння дощу по стрісі....

Певне, же то - глибинне, потяг душі.. Їжа для душі!..

Меланхолія і нічний Львів

Меланхолія і самотня прогулянка нічним Львовом - ідеальне поєднання.. Місто з каменю і металу.. Вдень таке живе і динамічне, наповнене рухом, гамором поспішних перехожих, загубленими серед закручених вуличок туристами, веселими дітлахами.. Вдень кожен камінчик, кожна скульптура, кожен будинок здається частинкою цього бурхливого життя..
Вночі - все зовсім по-іншому.. Нічна площа Ринок схожа на мертве місто.. Одинокі скульптури на фасадах будинків та посеред вулиць нагадують похмурі надгробні барельєфи.. Жовте тьмяне світло ліхтарів і одинокого місяця нагадує поминальне мерехтіння свічок.. Дивишся на ті, знищені часом, закам'янілі обличчя зі скривленими гримасами (а в вухах звучить "бесканечна пытка тишиной, тишина смеётся над тобой, завмирает время на стине, у часов печали стрелок нет!") і мимоволі відчуваєш, як по тілу пробігає холод... Поодинокі понурі перехожі нагадують нічних привидів, які ширяють поміж гробниць.. Бабка-ботл-хантер (вони працюють цілодобово, без перерв та вихідних) - куца зростом, зі старечим лицем та дрібною ходою, тикає своїм довгим ціпком в чорні смітники, схожі на надгробні камені, ніби відьма - вишукує якісь-там прибамбаси для своїх чар....
І все-таки місто прекрасне!.. В'язанка архітектурних пам'яток створює ілюзію подорожі в часі: стоїш посеред площі і бачиш як століття пролітають повз - від перших поселень аж до сьогодення.. Неймовірна візія!.. А ще нічний Львів - царство ліхтарів. Сферичні і конічні, пірамідальні і циліндричні, великі і малі, стоячі та висячі, з шапочками і на мисочці, на нових фасадах і старих облуплених будівлях, поодинокі та цілими суцвіттями на металевих стеблах.. Вдень вони - майже не помітні, а вночі - виходять на парад покрасуватися, і помірятися, хто з них кращий...

П.С. В душі - меланхолія неймовірна і явно нє спраста....
Пісні настрою - "Тиха-тиха" Тартака, "Возьми мое серце" Арії та "Я заблукав" Пономаріва.

Вар'ятство!

Коли ліз туди - вляпався обома ногами в глину, розриту біля корпуса; коли ліз назад - накричали озлоблені охоронці (шо я їм зробив?..). І все - ЗАРАДИ ЧОГО?!.. Йду-вертаюся, жру банан і ржу сам з себе... Моросить легенький дощик.. Раптом здоровезна крапля звалилася з даху на голову і плавно стекла по виску.. А в парку - ні душі, ніби надворі - страшенна буря, а не звичайнісінький осінній вечір.. Свіжопрокладені доріжки і ліхтарі, повітря, насичене вологою, ледь-помітний туман і повний штиль - габсолютна гармонія... І в душі, чогось (не зважаючи на то всьо і на то, шо сам), - натхненно і піднесено...

П'ятницева після-Юле-концертна прогулянка

П'ятниця.. Центр.. Лірично-натхненна самотність.. Купа пяного і зрідка просто веселого народу.. Йду-жую українську картопельку за американським рецептом.. Раптом помічаю, як сталевий дядько грізно тикає на мене пальцем, ніби кидає виклик.. На хвилю зупиняюся і.. валю далі.. Лавочки забиті хмільними парами-в-обнімку, або дівками, які ржуть як коні - чи то пива перепили, чи то хочуть шоб до них підійшли пацики і почали заливати, а чи-то і одне і друге.. Сліпий музикант, як завжди, на робочому місці - зараз він риється в свої кишенях з виглядом пасажира, до якого підійшов контролер в тролейбусі.. З-під Ратуші доносяться звуки гітари.. Всаджуюся на холодну лавку, продовжуючи жувати каропельку.. "І ровна тисячу лєт вайна.." Ніколи не захоплювався Цоєм, але саме цю (і ше деякі) пісні полюбляю.. Старий пяний панк кричить шось погане в сторону "мєнтів".. Тітонька-ботл-хантер з набитими торбами підходить до смітника і з виглядом експерта заглядає у темний отвір.. Через секунду витягує звідти пляшку, витрясає останні каплі пива, кладе в торбу і поважно суне до наступного смітника.. "Мама анархія.." Панк-в-передайзі задоволено підспівує.. Ше одна ботл-хантерка біля смітника. Оком мисливця цілиться у чорний ящик і також витягує свою здобич.. Картопелька закінчилася. Смітник ковтнув паперовий пакет з буквою М і звуки гітари вже позаду.. "Група крові на рукавє, твой парядкавий номєр на рукавє" - згадалося і крутиться на язиці.. Шо там далі? - "пажелай мнє удачі в баю, пажелай мнє.." Хм, ця теж про війну.. Холодно.. Парочка цілується на лаві.. Збоку стоїть хлопак, збудуражений, так ніби ніколи не бачив, як цілуються.. Фунтан.. Народу поменшало.. Холод і пізній час розганяє всіх по хатах.. Час додомцю..