середа, 6 лютого 2013 р.

Різні люди

Вийшов я сьогодні прогулятися в парк.. Я був втомлений і хотів трохи розвіятися. Надворі мокро і холодно, ще всюди лежить сніг, на стежках - талий сніг. Видимість 100%. Але небо похмуре.

Тільки я повернув на дорогу в парку, як переганяє мене якийсь чоловік і питає, котра година. Останнім часом я навчився без годинника вгадувати точну годину. Чи то почав краще контролювати час, чи то просто зрозумів, що на вулиці краще не світити своїм 5-тим айфоном, тим більше вночі і тим більше перед незнайомими. Хоча в мене і зовсім не айфон, а стара нокія з потертими кнопками і кришкою, яка постійно відвалюється..

Пів на першу - відповів я йому. Дядькові було років за 50. Худий, з дрібним обличчям, трьома почорнілими зубами і сигаретою. Він був просто вдягнений, схожий на пролетарія з минулого століття. На диво цілеспрямований і досить позитивний.

Дядько подякував і вже хотів бігти далі, але глянув на мене, засвітив своїми трьома зубами і почав щось добродушно розказувати так, ніби я його добрий знайомий. Я йшов дуже повільно, тому дядько майже постійно йшов попереду. Час від часу пригальмовував і чекав, коли я зрівняюся з ним. І при тому майже постійно щось говорив.

- А визнаєте, шо в Києві не так як в нас, остільки випало снігу - по коліна. І то такий мокрий, понамокав всюди і електропроводи пообривалися. Зараз там цілі села без електрики залишилися. А якщо проводи обірвуться там де люди ходять, то ж небезпечно.

- А он там залізничний будинок, бачите, там де годинник. Кажуть його директора вбили. А він насправді живий. Це всілякі такі плітки ходять. Он Гонгадзе скільки років назад вбили. Засудили того Пукача і досі судять.. А вони там всі винуваті, і Кучма і Литвин...

- А тут бачите, вже лампи в ліхтарях перегоріли. Вони швидко перегоряють. А он та друга, що зверху, ще світить. А високий замок світиться. Не економлять.

- На лавках ще не посидиш. Мокро. А восени, пам'ятаю  сидів тут чоловік і горіх до горіха стукав - білок приманював.

- А он там де зараз готель Дністер, колись кінотеатр був. І он там ше був, і там.. Львів, здається називався.. А тепер нема. Та й взагалі, добре колись було. А зараз і роботи нема і дорого все.

Ми якраз дійшли до кінця парку і я вже почав повертати вниз.

- Тебе як звати? Мене Саша. Маєш пару копійок? Не маєш?

Копійок в мене не було, але, дядько ані трохи не розчарувався і не втратив добродушності. Він повернув наверх, але призупинився, бо ще щось забув дорозказати.

- А я на тому новому стадіоні був, знаєш, що на Євро збудували. Так там вже якісь хлопці понапивалися, понакурювалися, понаколювалися і зламали крісла. До речі, Карпатам не везе на новому стадіоні. На старому везе, а на новому не везе. Може хоч 50 копійок?

- Ну все, бувай. Хочеш сємочок? Нє? Ну і правильно, бо то така штука, як почнеш лускати то тяжко зупинитися..

Я почав спускався вниз. Цей балакун мене трохи розвеселив. Такий бідний, худий, з трьома зубами. Але простий і добродушний. Схожий на якого старого доброго обідраного пса, який завжди всім радий, незалежно від того, чи кинуть йому кусок кістки, чи ні.

І відразу я згадав іншу пригоду, яка сталася вчора. Ми з братом почали ремонт в ванній і почали чистити стіну. Робили ми це, звичайно, не беззвучно. Коли прибігає хтось під двері і починає з такою інтенсивністю, ніби в когось, вибачте, діарея, тицяти на дзвінок. Вбігає жінка, років під 50, на вигляд середнього класу, з ситими щоками, але дуже нахмурена і збуджена, як виявилося власниця магазину по ту сторону стіни.

- Так от хто там проривається до мене в магазин. Так, ви хто такі? Ваші документи. Паспорт і прописка. Паспорти, обох.

Я почав намагатися пояснити, що я живу тут вже 5 років і ми робимо косметичний ремонт. Але, вона була не в стані шось розуміти і продовжувала кричати і сопіти як голодна гієна, або тигр, на чию територію зазіхнули.

- Ваші паспорта, або я дзвоню в міліцію. Це спроба проникнути в магазин. Прізвище ім'я по-батькові і прописка.

Вона ше шось там кричала, металася як дикий звір.. На кінець, я показав їй свій старий прострочений студентський і вона ще щось вигукнула і пішла геть.

Отакі люди... Один бідний і добрий, другий ситий і злий... Бідний сам нічого немає, а ше з другим поділиться, а багатий над кожним куском трясеться і готовий кинутися на кожного, хто не там стане або хоча б не так подивиться в його бік. Я нікого не оправдовую. Але, сумно, коли людина чогось досягає, надбає, але при тому втрачає людяність.

Парк закінчився і я повернув додому. На голову скотилася капля з даху. І я подумав, що скоро весна. Адже, з маленької крапельки починається повінь. І ця повінь прийде вже завтра... Розмиє береги, рознесе все навколо і понесе хтозна куди. Які добрі новини привезе з собою?.. Знає тільки вона одна.

Немає коментарів:

Дописати коментар