Євро

Мокрий сніг великими лаптями кружляв в повітрі. Холод поникав крізь осінній одяг. Кілька змерзлих перехожих стояли на зупинці. "Перший серйозний сніг" - подумав я, виглядаючи, чи не їде там мій 62-гий. Але як на зло в таку погоду, не було ані його, ані жодного іншого. На кінець, із-за повороту показався старий рогач і, злегка похитуючись, підповз до зупинки. Давно я не їздив львівським тролейбусом.. В маленький лоток в кабіні водія я просунув 2 гривні і на міґах показав - "великий". Пан водій, розважливо, не перестаючи лускати насіння, дістав 80 копійок і сунув їх, разом із квитком назад в лоток. Я прокомпостував квиток, примостився біля поручня і почав рахувати цифри - "Щасливий!" Витягнув гаманець і акуратно вмостив його між візиткою і кредитною карткою.

Швидкість тролейбуса була черепашачою, проте думка про щасливий квиток заспокоювала, а лапатий сніг за вікном підсвічений вечірніми ліхтарями будив маленьку іскорку свята. Не доїхавши до другої зупинки, тролейбус зупинився. "Виходьте, там якась аварія" - флегматично сказав водій і народ почав помалу виповзати геть. Спереду стояло ше з 5 пустих тролейбусів, водії говорили між собою...

За хвилю я знов був на зупинці. Стояти було холодно, а нічого попутного не їхало. Подумалося, шо пішки буде швидше і тепліше... Так я дійшов до наступної зупинки і став на хвилю, щоб перепочити, і глянути, чи не їде там шось моє. З сірої снігової завіси знову виповз троль - вже інший, перший з тих 5-ти, які стояли через аварію. "Тролейбусом все одно швидше" - подумав я і зайшов всередину. Це була нова модель - з тих, які міська рада подарувала місту на 750-річчя. Хоча, їхав він зовсім не швидше..

І от, проїхали ми пів зупинки, стою собі біля вікна, нікого не чіпаю, як підходить до мене молодий чоловік з посвідченням і пропитим лицем, і просить показати квиток. Я показав йому свій "щасливий", на шо він похитав головою і попросив оплатити штраф. Я йому розказав про півтора зупинки, які прохав на минулому тролейбусі, але це його не сильно задовольнило і він почав наполягати. На кінець, зрозумівши, шо нічого не доб’ється, всмалив: "Дай хоч 5 гривень на пиво"... Тролейбус якраз зупинився, і я вийшов. Контролер махнув рукою і вернувся на вихідну позицію чекати наступного "зайця"... А я став чекати свого наступного транспорту, обіцяючи собі, шо вже в ніякі тролейбуси сьогодні не сяду.

Сніг продовжував кружляти, і люди все більше тіснилися під дахом зупинки. На кінець під’їхала моя маршрутка. Я всівся і полегшено зітхнув. Машина набрала обертів і почала тарахкотіти всіма своїми деталями, ніби ось-ось розлетиться на куски. Всередині було сиро і сіро, спереду долинала музика Радіо-Дачя. Потоки вологи стікали по запотілих вікнах. Оббита фарба на металевих поручнях і тріснуте лобове скло говорили про те, шо ця машина пережила не мало.. По потертому, брудному від снігу і піску, дні, покачувалася напівпорожня пляшка з води. "То не ваша?" - питався кожен, хто тільки заходив до маршрутки, але пасажири тільки мовчки хитали головою. На одній зупинці пляшка з розгону підкотилася до дверей і випала назовні. Перекрикуючи музику, водій говорив по телефону: "Та, мені залишилося останні дві зміни відпрацювати до нового року. А там - нова транспортна система, нові маршрути. Євро!.."

Сніг майже перестав, а той що впав злегка помішувався під ногами.. За хвилю я був вдома.