Бій із самотністю

(Оповідання-сон. Увага, много буков! )

Гаряче весняне сонце досягло зеніту і щедро та невблаганно обдаровувало своїм теплом. Галявину вкривав рясний м’який зелений килимок. Трава вилискувала на сонці. Поруч ріка безшумно несла свої води у бездну океану. У цьому місці ріка завжди спокійна - відпочиває після бурхливого спуску з гірських вершин. Вода була чиста і прозора, сонячне проміння проникало в її володіння і тішило маленьких рибок, які рясним косяком тусувалися поміж тендітних водоростей. З іншого боку галявини простягнувся величезний ліс і в ньому теж вирувало життя. Найбільше було чути птахів - двоє солістів дзвінко перекидалися чудернацькими музичними фразами. Решта імпровізованого пташиного оркестру працювали менш гучно, та не менш чудернацько і граційно. Всі ці хаотичні звуки творили неймовірної краси музику, яка заповнювала весь навколишній простір.

Він лежав в тіні під деревом, ховаючись від палючого сонця і надокучливих мух. Після нещодавньої трапези голова ліниво опустилася додолу. Думки зароджувалися і тут же зникали в дрімотливому тумані. Сон майже опанував все тіло, але надокучлива муха то дзижчала біля вуха, то нахабно всідалася на ніс, не даючи заснути... В цій боротьбі сну з мухою непомітно перевалило далеко за полудень і сонце вже заглядало з-під крони дерева прямо йому в лице. В повітрі стояла духота. Відчувши на собі сонячний погляд він потягнувся і позіхнув, висолопивши довгого тонкого язика. За мить він зрозумів, чого йому бракує і зразу ж вирішив задовольнити своє бажання. Сонне тіло повільно піднялося з трав’яної лежанки і попленталося до річки. Він зробив кілька ковтків, а тоді почав плавно віддавати себе водяній прохолоді. Занурившись по саму бороду, він задоволено прижмурив очі. Він дуже любив плавати, особливо в час, коли вода рятувала від спеки...

Дрімотливий туман порідів і крізь нього проглядали теплі спогади дитинства. Згадав, як мати поверталася з полювання і вони, разом з братами, частувалися свіжою здобиччю. Потім мати довго вилизувала їхню шерсть і напоювала своїм молоком. Так вони і засинали біля її грудей... Згодом, мати вчила їх полюванню. Він був найзавзятішим мисливцем і вона радо брала його з собою. Мати була майстром в полюванні і він дуже гордився нею. Вона завалювала жертву, а він вибігав із кущів і помагав їй поратися. Очі малого горіли від радості, наче ця впольована дичина була його особистим досягненням.

Згодом, коли сила і впевненість наповнили його тіло, він почав ходити на полювання сам. Спершу спроби були неуспішними, але після кожної поразки він ще більше запалювався. Його цікавив не так результат, як сам процес... Та врешті був і перший результат. А за ним другий і третій... Він впевнено освоював вміння полювати. Його тіло стало спритним і вправним, він входив в смак. Вишукуючи і підстерігаючи дичину, він забував про все на світі. Полювання захопило його з головою. І чим досконалішим ставало його мисливське вміння, тим рідше він повертався до материнського дому. Одного дня він відчув, шо йде назовсім… З того часу почалося його самостійне життя.

Пройшло зовсім небагато часу і полювання стало буденним ділом. Його майстерність досягла вершини, його навик дійшов до автоматизму. Це було для нього як фізична розминка. Іноді дичина тікала він нього, але він ніколи не залишався без їжі. Здавалося, він досяг чого хотів і тепер міг сповна насолоджуватися життям: їжа, природа, чудові краєвиди, самостійність і впевненість в собі – все це в нього було. Чого тут може не вистачати? Хм, а може, кого?..

Часто поряд з самостійністю і самодостатністю крокує самотність. Вона зовсім непомітна, коли ти у вирі подій. Боротьба і шлях до мети затирають це відчуття. Вони заповнюють собою весь простір в голові, не даючи можливості проникнути сигналам від серця. Але як тільки боротьба вщухає, самотність проростає наче бур'ян. Спочатку він ледь помітний, але дуже скоро ним заростає все поле. Його ні викосити, ні виполоти – тільки, засіявши щирі теплі почуття, можна позбутися цього бур'яну самотності...

Самотність була його звичним станом від тоді, як він став дорослим. Але тільки зараз він відчув її присутність. Вона торкнуся його легким смутком і знову навіяла теплий образ його дбайливої люблячої матері. Картина за картиною змінювалися в голові, яку знову оповив дрімотливий туман.. Сонце вже майже зайшло, муха кудись ділася і він заснув...

"Цього разу новий рік за китайським календарем припадає на день Валентина! Починається рік тигра!" - пролунав невідомий голос невідомо звідки.. "А й справді! Це ж мій рік! А, значить, мені пощастить.. :)" - подумав він і отямився вже йдучи по темному лісі. Ноги самі цілеспрямовано несли його, а вело їх якесь дивне відчуття, чи точніше - почуття всередині. Це щось нове - зовсім не те, шо вело його на полювання і до чого він так звик. Це почуття зосередилося десь в області грудей - там було тепло і незвично приємно. Звідти воно йшло до голови, де створювало особливу піднесену атмосферу; а вже з голови розходилося по всьому тілу, наповнювало кожен м'яз, кожну клітину, кожну фібру. Здавалося, тіло розквітає від цього почуття, а з ним розквітає і все навколо. Його несло як на крилах, він випромінював тепло і радість. Він наче забув, шо йому треба бути "злим і каварним", здавалося, шо зараз його б навіть козуля не злякалася і вони би разом поскубали травичку. Але йому було не до козуль - в нього була інша мета, яку він і сам ше до кінця не усвідомлював...

Минув якийсь час і в сутінках нічного лісу повіяло ранком. Він йшов по невідомій стежині і звернув в бік галявини, з якої просочувалися перші промені світла. Галявина була трохи просторішою за ту, на якій він жив. Місцина йому видалася рідною. Внизу протікала річка. Тут і там з трави було видно гладко відшліфовані каменюки. Колись це все було дном ріки, та й зараз, під час сильних дощів, або коли в горах тане сніг, річка виходить з берегів і затоплює галявину. Він задивився на ранкове сонце, та раптом помітив, як біля лісу шось заворушилося. Він насторожено глянув в бік лісу і завмер...

Прекрасна молода тигриця красувався на яскравому тлі, залитому ранішнім сонячним світлом. Вона відпочивала після нічної прогулянки, а побачивши чужинця підвелася і пильно дивилася на гостя. Її здивовано-цікавий погляд пронизував його наскрізь. Зіниці були маленькими, карі очі - виразними, чітко підведеними. Ранішнє проміння додавало її кожушку гарячого відтінку. На голові був гарний симетричний рисунок, а чорна родимка зліва додавала особливого колориту. Шию прикрашав пухнастий білий комірець. Все тіло було граційним і підтягнутим. Маленькі вушка вслухалися в гостя…

Він зробив два кроки їй на зустріч і... Впізнав її! Це була тигриця, яку він перестрів одного разу, коли вибирав собі територію для полювання. Та зустріч була настільки короткою, а він був настільки захоплений своїм мисливством, що відразу ж забув про неї. Але зараз та перша зустріч чітко постала в його уяві... Голова враз наповнилася чимось солодким і п’янким, а серце забилося ще сильніше.. Він зрозумів, шо саме сюди і хотів прийти.. Кров пульсувала в його жилих і ця кров була просякнута почуттям, яке його вело...

Сонце покотилося вгору. А тигр і тигриця так і не зрушили з місця. Вони мовчки дивилися один на одного, не зводячи погляду...

Наступні дні він знову приходив на ту галявину зустрічати сонце. Він почав жити цими ранками. Все інше стало неважливим, відійшло кудись далеко, зникло, як зникає тінь, якшо на неї спрямувати світло. І йому здавалося, що це світло йде від тигриці, а не від сонця. Він заряджався ним і воно світило для нього і в ньому цілий день і цілу ніч, аж до наступного світанку...

Та одного ранку, підходячи до галявини, його не зустріли веселі вранішні промінці, як завше. Він вийшов із лісу і побачив, шо небо затягнуте хмарами, а все довкола вкрите легким туманом. В повітрі стояла напруга. Природа була в передчутті чогось недоброго. Тигр глянув в бік, де його завжди вітали привітні очі тигриці, але замість милого погляду почув вороже неприємне сичання. Це був господар галявини, який щойно повернувся з кількаденних оглядин території. Він лежав у позі сфінкса, а тигриця сиділа збоку, підвившись на двох передніх лапах. Сичання господаря наростало. Побачивши, шо нахабний чужинець не йде, господар встав і почав кружляти біля тигриці, набираючи агресії і нервово гаркаючи то на неї, то в бік гостя. Він все більше та більше розпалювався і, врешті, захлинаючись від злості, несамовито заревів на весь ліс…

Гість стояв незворушний, дивлячись то на розгніваного господаря, то на збентежену тигрицю. Він знав, шо це – чужа територія і, що він повинен покинути її, і більше ніколи сюди не повертатися. Однак щось всередині не тільки не давало йому піти, а й прибавляло сміливості і нахабності залишитися. Піти означало б змиритися з самотністю.

Він глянув на тигрицю і побачив в її очах сигнал. У кров прибуло адреналіну, тіло враз мобілізувалося і пішло в атаку. Він кинувся на противника і зробив три різкі удари лапами по голові. Той аж відскочив від несподіванки. Не вичікуючи наступного удару, господар дав здачу. За мить вони обоє вскочили на задні лапи і, вимахуючи хвостами як батогами та ухиляючись від ударів, почали боксували один одного.

Господар не на жарт розійшовся. Він лупив гостя як тільки міг. То заганяв його в глухий кут, то намагався підкосити, збити з рівноваги – вперто відстоював свою територію і явно не збирався її нікому віддавати, тим паче цьому пройдисвіту і нахабі. Але нахаба і собі нівроку розмахував лапами і добряче боки латав господареві, і то так самовпевнено, шо точно не думав вступатися звідси. Так вони лупилися та так ревіли, шо аж пташки в лісі притихли. А позаяк сили їх були майже рівними, то бій обіцяв бути затяжним і кровавим…

Та несподівано господар спіткнувся об каменюку, а завойовник тільки того й чекав. Він подався корпусом і повалив противника на землю. Вже за мить завойовник готовий був нанести кілька вирішальних ударів чи вп’ялитися в противника зубами і цим остаточно довести свою силу. А тоді холодно прийняти поразку та покору противника і дарувати йому життя, відпустивши у пошуках іншого місця. Він ше не знав яким буде кінець, але вже бачив перед собою цей момент перемоги. Він кинувся до поваленого тигра, але…

Раптом з ним почало відбуватися шось дивне. В його очах помутніло, картина покрилася сірим туманом і почала розпливатися. Все навколо завмерло. Йому здалося, шо він кудись відлітає і відчув, як його хтось трусить за плече. Противник, який так і застиг перед ним з розкритою пащею та вишкіреними зубами враз видозмінився і заговорив до нього людським голосом: «Вставай, кінцева.» Туман розсіявся, і він побачив перед собою водія і пусту маршрутку. «Вставай, вдома будеш спати» - сказав водій. Сонний пасажир піднявся і, протираючи очі, пішов до дверей. Він зупинився при виході і кинув до водія: «А знаєте, цього року новий рік за китайським календарем припадає на день Валентина :)». Водій у відповідь знизав плечима і сказав: «А-а, вам, молодим, тільки одне в голові». Пасажир розсміявся, вийшов з маршрутки і поплентався додому, згадуючи свій недавній сон.