Ти - вода

Ти наповнила мої жили,
І мій мозок заполонила,
Я не можу без тебе жити,
Світ без тебе - піщана брила.

Ти - бурхлива весняна повінь,

Несподівана літня злива,
Ти - чарівна туманна осінь,
Така ніжна й така примхлива.

Ти - блискуча роса світанку
І солоні гарячі сльози,
Візерунки на вікнах ґанку,
Коли прийде зима й морози.

Ти є чорне глибоке море,
Що не видно кінця і краю.
Ти - засніжені білі гори,
Які манять у сині далі.

Ти сьогодні - легка хмарина,
Безневинні сніжні кристали,
Ну а завтра - стрімка лавина,
І цунамі на сотню балів.

Твоя сила межі не має
Ти зруйнуєш усе, що хочеш,
Та без тебе життя немає -
Ти даруєш життя водночас.

Про перший осінній дощ

Звичайний п'ятничний вечір.. Годинник Ратуші б'є одинадцяту ночі і людей на площі помалу меншає. Похолоднішало, і народ вже не так довго вештається, як то буває іноді довгими літніми вечорами.

Ресторан-літній майданчик біля Діани вже давно закрився на ніч. Але квіти, якими він прикрашений, ніхто не прибирає, навіть восени. Їх заберуть аж коли почнуться морози і літній майданчик закриють до наступного року.

Здається, що ці квіти, від холоду пахнуть ще краще... Так ніби востаннє, "хто знає, може завтра нам не прийдеться вже...". Вони здаються такими наївними і беззахисними... Але їхній запах такий сильний, що не можеш не зупинитися, або як мінімум повернути голову в їхній бік.

Площа залита жовтим ліхтарним світлом. Ліхтарі схожі на добрих стариганів, які намагаються зігріти все навколо своїм світлом... Хоча це жовте світло тепле хіба що тільки на вигляд...