Художня теорія

Про основи художнього мистецтва від старого художника-портретиста з Трускавця, якого я навіть не пам'ятаю як звати, бо скоро забуваю імена.

Пройшло кілька днів мого перебування в Трускавці і я вже повністю втягнувся в курортне життя. Пив воду в бюветі, ходив на водні процедури, їв, пив і спав, багато читав (нарешті!), гуляв, придивлявся до життя міста і його гостей, а поміж тим тягнуло мене до малювання... Змалював цілу чорну ручку і кілька листів паперу, малював один портрет. Толком так і нічого з того не вийшло, зате почав придивлятися до облич людей, їхніх форм і зморшок, уявляючи, як би виглядало зображення на папері.

На площі біля бювету продавали картини. Вони були вибудувані в два ряди - з обох боків провулку. Вкінці того провулку сидів старий художник, і малював портрети і шаржі. Малював дуже швидко і просто, але досить цікаво і гарно. Його знайомі, жартома говорили, що він може намалювати шарж за 10 секунд. Малював олівцем або тушшю, хоча замість туші використовував чорний фломастер і звичайну кулькову ручку.

Якось, я зупинився там на деякий час. На кріслі позувала маленька дівчинка. Я так зрозумів, діти були його основними клієнтами. Я дивися як він малює, щоб і собі чогось навчитися. Найбільше мені не вдавалося малювати ніс і я хотів побачити, як це робить художник... Портрет був готовий, а я побіг далі.

Ввечері, коли я йшов до бювету на вечірній водопій, художник якраз збирався. Я хотів привітатися, але він першим почав, ніби розгадуючи мій намір і мої питання, які я хотів би його запитати:

- Ти художник?
- З чого ви взяли?
- Я бачу.
- Я хотів би навчитися малювати портрети...
- Далеко береш. А траву хто малювати буде? Каміння...
- Але я не хочу каміння.
- Як ніс малювати? - він ніби знав моє питання - Отут є одна площадка, з одного боку вужча, з іншого ширша. І з боків дві площадки. Коли це є, тоді малюєш крило носа. То все треба на гіпсі проходити. А ти звідки?
- Зі Львова.
- Там студія є. Я колись ходив в студію у Львові. У Сільмаш ходив, там було багато студій. Потім закінчив в Сімферополі училище художнє. То не так просто, здається, що графіка. Треба знати теорію.

- Картин багато є, але справжніх - мало. Тому що повинно бути в картині що? Перше - повинна погода бути. Старі майстри як писали? Після дощу, перед грозою, місячна ніч, сонячний день... А тут ти не побачиш сонячного дня.

Я перед тим розглядав картини, які там продавали, і був з ним згідний. Чогось такого, що справді було вартим уваги я там не побачив...

- Або Трубінін, вроді, писав: "Я все лето чертил облака". А де ти бачиш тут на картині хмари? Білим дав знизу. А публіка бере. Зараз пішов такий вік, що гроші.

Я кивнув і пішов бо бювету. Художник навздогін додав:

- Прийдеш завтра, я тобі портрет зроблю.

Через день я знову прийшов, щоб подивитися, як він малює. Він сидів на своєму місці і поправляв окуляри. Вони були зовсім старі і поламані з товстезними скельцями і приробленими петлями з алюмінієвого дроту. "Вони не поламані, вони - модернізовані. Через них я добре бачу." - говорив-прижартовував художник. Потім він гострив олівець, заготовив чистий листок паперу і сидів, чекаючи клієнтів.

- Ніхто не хоче малюватися?
- Тут вже всі намалювалися. Скоро нові вагони прибудуть.

Він був в хорошому гуморі і почав говорити про різні наболілі теми - політику, мистецтво, своє життя.

- Мені казали "Вступай в партію, всі дороги будуть відкритими." Хотів вчитися. Тут поступав, у Львові - мене завалили партійні функціонери. Я поїхав до Сімферополя. Ще там поступали двоє з Франківська, вони записалися на рускій язик. А я знав, що російською мене завалять, де мені тягатися з місцевими - вони там з дитинства "как-ають". Питаюся, "Українською можна здавати?" Пішли радитися. На другий день мене викликають, кажуть - можна.

Сиджу я на лаві з книжкою, готуюся. А голодний, 2 дні нічого не їв. Гроші закінчилися. Тут зупиняється біля мене хлопець на мотоциклі Ява:

- Це ти хочеш українською здавати? - Кажу:
- Я.
- А можна я з тобою буду задавати? Бо я вже третій рік поступаю і не можу поступити... Може, українською пройду.
- Та можна, але я тут вже 2 день нічого не їм.
- Пішли, - каже.

Пішли ми з Андрюшою в їдальню, з’їли макаронів. Андрій його звали. Потім готувалися разом.

Знайшовся в них кабінет української мови та літератури. Заходимо ми з Андрюшою, нас 2-є, а їх - 6-ро і 30 білетів на столі. Витягую білет - Шевченко, "Мені однаково". А мені тоді дійсно, вже однаково було - такий був замучений і злий. Андрюша теж витягнув. Комісія вийшла покурити, а я даю йому книжку, кажу "На, читати вмієш".

Ну от я розказую:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі плачучи умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій - не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: «Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Голова комісії каже: "Питання є?"

Ще розбір речення зробив. Виходжу - 5. Андрюша - 4. Поступили обоє і вчилися. А ті, з Франківська, вхопили по 2ці. Та й поїхали хлопці назад до Франківська.

Художник читав Шевченка так ніби і зараз здавав вступний екзамен, чеканив кожне слово з першого до останнього, ніби це було так само важливо, як кожна лінія на його портретах... Дивно було слухати.

Підійшов привітатися до художника і якийсь чолов’яга. Спереду виднівся ряд зубів, з них п’ять в коронках - три срібних, тонких і за кольором схожих на алюмінієві і два золотих. Він був в хорошому гуморі, як і художник:

- Дай Бог.
- Нельотна погода.
- Так.
- Нікакова кльова?
- Кльова нема.
- Кльова вчєра било.
- Кльова не може бути, коли вітер, навіть в рибаків. Треба йти до хати.
- Та ще трохи побудьте, як так..
- Та я вчора був, що то кожен день? Говорять, "жадность фраера сгубила". Знаєш чого? Він мав трошки, а ще хотів більше.
- То називається, куме, не будьте лакомі.
- Так. - Сміються

- В мене твій портрет висить в офісі. Я його завтра зніму, прийдеш забереш.

Чоловік пішов. Клієнтів так і не було і художник продовжив бесіду:

- Кольорознавство. То є ціла теорія. Ще Леонардо да Вінчі писав про це. В зимовий день тінь фіолетово-синя, а світло жовтувате, тому що все йде на контрастах. Для художника важливо знати спектр: "Каждий охотник желает знать, где сидит фазан". Червноний-оранжевий-жовтий-зелений-голубий-синій-фіолетовий. Тут на доповнюючих треба. Якщо поляна - жовто-зелена, значить десь треба дати малиновий або фіолетовий, бо це доповнюючі кольори. То є теорія.

Я пам’ятав це поговірку про фазана ше зі школи, з уроків малювання. Але ніколи не думав, що це - основа кольорознавства... Тим часом, художник продовжував:

- Лінійна або повітряна перспектива. Дуже просто пояснюється. Три точки, що ближче, то темніше, дальше - світліше, найдальше, далеко - ледве видно. Ти маєш два розміри на папері, а третій - то глибина. Декоративне мистецтво відрізняється тим, що воно в одній площині, а образотворче, живопис - ще додаєш глибину. О так повинно бути на картині. Дерево. Тут малюєш дерево перше, а там дерево вже світліше. То є закони. Як в скульптурі, так і в мистецтві все зведено до законів.

Тут я малюю лінійно. Треба малювати лінійно, тому що тут нема коли. Лінеарний малюнок - тут теж діють закони, що дальше - то слабше лінія, одна лінія товща повинна бути, друга - тонша. А тінь - то вже треба сидіти, вимальовувати. Хто тут буде сидіти? Тут раз - карикатуру зробив і готово.

Щоб малювати треба мати художнє бачення. Як кажуть, можна дивитися, але не бачити. Малюють "болото", картина є, але мистецтва в тому нема. Баби беруть, треба щось на стіну повісити. Краще вже взяти якусь хорошу репродукцію. Треба дивитися, як старі майстри робили, Матейко, наприклад...

Збоку, біля портретів і карикатур, лежало кілька невеличких картин з пейзажами, намальованих олійними фарбами, але досить примітивних. Художник вловив мій скептично-питальний погляд на ці малюнки і зразу відповів:
- Це мій друг малював. Сам помер, а мені залишив продавати...

На небі трохи розвиднялося і люди почали підходити, дивитися на портрети, випитуватися. Художник кожного разу придивлявся, до того, хто питав і кожного разу ціна і час бути різні: "Все залежить від людини, є різні обличчя. І від натхнення залежить" - говорив він.

Підійшла бабуся з малою дівчинкою. Дівчинці дуже кортіло намалюватися. Бабця запитала:

- Скільки портрет?
- Такий 30 гривень.
- Скільки часу малювати?
- За 30 хвилин буде готовий.
- А якщо вийде не схожа?
- Як буде не ваша, то лишите. Я грошей не візьму.

Мала всілася на крісло, художник почав.

- Але вона любить позувати. Має портрет зі Львова, з Києва, ще буде з Трускавця. - Коментувала бабця. Мала сиділа незворушно, тільки очі як чортенята бігали туди-сюди.
- Тільки художник зміг заспокоїти дитину. А то цілий день скік-скок, скік-скок, в санаторії дверима рип-рип, рип-рип.

Художник малював мовчки, час від часу поглядаючи на годинник.

Перехожі зупинялися біля портретиста. Людям цікаво дивитися на те, як інші працюють, а особливо малюють.  Хто прихваляв, хто хмурився і мовчки йшов далі, хто щось випитував. Художник не відволікався. На всі питання відповідала бабця, яка сиділа збоку і теж дивилася, як народжується портрет.

Старий дід в піджаку і галстуку, що проходив мимо, глянув на портрет, прищурив очі і сказав жартома:
- У вас там одна гіпотенуза не сходиться з гіперболою і параболою.

В той момент якраз повернувся чоловік з трьома алюмінієвими і двома золотими зубами, і, теж не без посмішки, відповів:
- Який в натурі - такий в об’єктиві, - через хвилю додав, звертаючись вже до художника:
- А бачите, я ж казав, що буде кльов.

Портрет був готовий. Коли бабуся з малою пішли, художник ще раз глянув на годинник, пройшло 25 хвилин. Я схвально кивнув, мовляв "Вклалися". Художник розсміявся моєму подиву - "Нуаякже, фірма" - сказав він шось в такому дусі. Далі продовжував розповідати:

- Колись тут художників повно було, малювали. Приїхав художник з Києва, каже, "не треба відкривати рот на великі гроші - курица по зернышку клюет". Картини важко продати. А так раз, портрет намалював, і вже йдеш на базар. Була конкуренція, люди ходили, дивилися, вибирали - хто краще малює. А потім всіх повиганяли. Патент треба, треба платити. Лишився я один. В мене є посвідчення. Я напалював портрет Шевченка і відніс в податкову, вони видали мені дозвіл...

- А то хто такий, родич? - Запитав чоловік з металевими зубами, вказуючи на мене.
- Ученик. - відповів художник. Я усміхнувся. Напевно, кожному вчителю важливо мати учнів, точно так само, як кожному учню важливо мати вчителя...

- Є в мене така ідея. Я хочу поставити скриньку "На пам’ятник Карлу Брюллову". Це ж якраз Брюллов організував викуп Шевченка. А на Україні нема жодного пам’ятника Брюллову. Люди будуть кидати, головне щоб міліція не прикрила. Як будуть гроші, скульптор знайдеться.

Час йшов до обіду. Небо так і не випогодилося, а люди бігали туди-сюди - риби було повно, але "кльову" не було. Художник збирався додому. Зібрав всі картини в прямокутний портфель, олівці і фломастери і ручки - в дерматинову сумку. Ще було два м’яких сидіння - одне він клав на крісло, на якому позувала людина, на іншому сидів сам. Я взявся йому допомогти віднести все це в "офіс". Збоку площі стояв довгий одноповерховий будинок з надписом "Вбиральня". "Офіс" був збоку, на горищі "Вбиральні". На невеликих дерев’яних дверях висіла металева колодка. Художник піднявся на кілька сходинок вверх по кволій, збитій з дощечок драбині. Вона похитувалася під його худорлявим тілом. Відімкнув колодку і я подав йому портфель і сидіння, він поклав це за порогом "офісу", закрив колодку і спустився вниз.

Ми попрощалися. Художник пішов додому. А я пішов на обід, прокручуючи в голові художникову науку.