Про перший осінній дощ

Звичайний п'ятничний вечір.. Годинник Ратуші б'є одинадцяту ночі і людей на площі помалу меншає. Похолоднішало, і народ вже не так довго вештається, як то буває іноді довгими літніми вечорами.

Ресторан-літній майданчик біля Діани вже давно закрився на ніч. Але квіти, якими він прикрашений, ніхто не прибирає, навіть восени. Їх заберуть аж коли почнуться морози і літній майданчик закриють до наступного року.

Здається, що ці квіти, від холоду пахнуть ще краще... Так ніби востаннє, "хто знає, може завтра нам не прийдеться вже...". Вони здаються такими наївними і беззахисними... Але їхній запах такий сильний, що не можеш не зупинитися, або як мінімум повернути голову в їхній бік.

Площа залита жовтим ліхтарним світлом. Ліхтарі схожі на добрих стариганів, які намагаються зігріти все навколо своїм світлом... Хоча це жовте світло тепле хіба що тільки на вигляд...

Чути як лупають каштани об бруківку. Каштан стоїть собі як фраєр - високий, стрункий. Краще не попадатися йому під ноги, бо ще, чого доброго, може дати каштаном по чолі.

А міський фонтан дзюркоче собі як завжди... На нього зміна пір року найменше впливають, хіба що морозної зими він примовкає на деякий час. А так йому байдуже і пори року, і всі політичні баталії, війни, навали туристів, любовні інтриги... Дзюркоче собі, безтурботне створіння людських рук.

Стара липа дивиться на все згори і похитує своїм золотими трохи облисілими кучерями. Що вона тільки не бачила і чого тільки не пережила...

І тільки кам'яний лев сидить мовчки, опустивши голову на передні лапи і звісивши гриву. Він дивиться в пустоту нічого міста і, здається, ніби його сумні очі беззвучно шепочуть: поговори зі мною, поговори зі мною, поговори... І по його обличчю прокочується сльоза...

Сльоза першого осіннього дощу.